«Погляньте, діти, на мапу України! Українців є біля 50 мільйонів, і тому ми, по москалях і німцях, належимо до найбільших народів у Європі, а простором українська земля належить до найбільших країв у світі. Вам, певно, буде цікаво знати, як то було давно і як та українська держава постала.
Володимир Великий — «ясне сонечко України». Як він Христову віру утвердив й Україну зміцнив. Для України він прислужився так дуже, що за його часів, та ще потім за його сина, Ярослава Мудрого, Україна була найсильнішою державою за всі часи свого існування. Давні наші предки дуже цінили людську честь, не любили злодіїв та убійників, шанували старших, були також доброго серця».
Цей конспект за виданням «Історія України для дітей шкільного віку» (Видавнича спілка Тризуб, Вінніпег, Канада, 1972 р.) я склав після відвідання Володимирської гірки для наших сучасних українських політиків, які ось уже десять років говорять або про європейський, або про російський вибір.
Прочитайте, політики, те, що написано для дітей. Хіба це не варто поваги й гордості за власний народ, за власну історію й культуру, за власну державу? Хіба це не є достатньою підставою, щоб мати свій власний український вибір? Хіба не заслуговує на повагу той період, коли Україна була найсильнішою державою за всі часи свого існування? То чому ж тоді шукаємо вчителів серед тих, кого в ті часи навіть не було на мапі? Чому не шануємо свою історію, культуру, традиції? Інакше чим пояснити, що ми не маємо проблем знайти кошти для проведення з величезною помпою різних заходів, можемо дозволити собі мало не щороку змінювати вуличне покриття в центрі столиці, але бракує тридцяти гривень, щоб поновити фарбу й вирвати бур’ян біля підніжжя пам’ятника київському князю Володимиру Великому.
Ні, не тридцяти гривень бракує, бракує почуття власної гідності й поваги до своєї історії та держави. Інакше ми б мали український вибір, а так «маємо те, що маємо»: невідомо який вибір і боротьбу з бідністю.
