Напрочуд цікаво було прочитати газету від 5 серпня. Особливо матеріали щодо подій у Росії, присвячених святкуванню 1150-річчя держави. Це їхня справа, хай святкують що завгодно: і «перемогу» Невського, і колоніальні роки під Золотою Ордою, правителі Залісся не були вільними, як, наприклад, правителі Індії під англійцями. То були типово колоніальні відносини.
А нам своє робить. Нам треба зайнятися собою. Міжкнязівські відносини та козацькі часи більш-менш відомі навіть пересічній людині. А от відомості про події, що відбувалися до ІХ століття, потрібно вишукувати не тільки в археології, а й у записах Візантії, Риму, арабських держав, Індії, та аналізувати їх з метою виявлення структури й основ держави, яка існувала тоді на теперішній українській землі, передусім на Київщині.
Втім, у царині археологічних культур також можна натрапити на низку парадоксів. Наприклад, трипільську культуру вважають у Москві поширеною в Молдові, Румунії та Західній Україні, хоч перші знахідки було виявлено в районі Трипілля, через яке я щораз проїжджаю дорогою до Києва зі свого села Таганчі.
А 800 років І тисячоліття? Чому практично немає розвідок про ті давноминулі часи, що були б побудовані не тільки на матеріальних знахідках, а й на аналізі письмових записів інших країн? Чи не тому, щоб люди не знали своєї історії, сховали музей Києва. Але ж Київ і в V—VI століттях був великим містом і мав своїх керівників. Хтось годував місто, тож були й передмістя тощо. Держава була! Чому історики і популяризатори замовчують про це?
Тобто українська держава має таку періодизацію: язичницький період — 400—500 — 988 рр., перехідний період — 988—1300 рр., християнський період — після 1300 р.; або ж: докнязівська держава Русь 400—800 рр., Київська Русь 800-1170 рр. Далі ми перебували у Князівстві Литовському 1370—1450 рр. (у складі союзної держави), Речі Посполитій, Російській імперії, в СРСР, а вже з 1991 року — незалежні. Під час упровадження християнства, я думаю, багато свідчень було знищено, а стародавні бібліотеки спалювали. Але нашу історичну спадщину потрібно реставрувати з огляду на незаперечну істину: у того, хто не знає свого минулого, немає майбутнього. Пам’ятаймо про це.
