Настала осінь, а Україна заклякла у невизначеності напередодні виборів до Верховної Ради, від яких великою мірою залежатиме напрям її шляху. Влада, що втратила довіру навіть свого постійного електорату, прикладає великих зусиль для здобуття перемоги — від ув’язнення опозиційних лідерів до формування виборчих комісій зі своїх людей, демонструючи цим налаштованість на фальсифікацію результатів, тоді як правоохоронці готують засоби для розгону протестувальників. Але поки що все тихо, і люди насолоджуються останніми теплими днями, наглухо відгородившись від набридлої політики.
У цей час «День», який завжди мужньо стоїть на сторожі людських цінностей і демократії, намагається збудити своїми публікаціями суспільство, що знов опинилося напередодні руїни.
Мене особливо зацікавила стаття Петра Кралюка («День» № 154-155), чиї погляди на українську історію переважно збігаються з моїми. Аналізуючи причини постійних історичних поразок українського народу, він назвав головною з них «хуторянство», сміливо проілюструвавши його прикладом самого Богдана Хмельницького, чий виступ проти Речі Посполитої був спричинений пограбуванням його хутора. Це може виглядати як «дегероїзація» нашої минувшини, зокрема, козаків, яких у нас звично називають оборонцями України і «лицарями», якими вони, згідно з європейським кодексом честі, зовсім не були. Але, пам’ятаючи вислів «тільки правда зробить вас вільними», треба відкинути «знеболювальні легенди», якими намагаються підсолоджувати нашу гірку історію.
Незгуртованість козацтва, спричинена головним чином чварами серед старшини, не дозволила йому відіграти роль державотворчої сили, що призвело до поділу України між сусідніми державами. При цьому пан Кралюк називає причиною захоплення українських теренів Росією та її теперішнє ставлення до України агресивною «фінською» ментальністю росіян. Як на мене, це не так, оскільки росіяни на рівні особистості в тверезому стані є дуже спокійними, відвертими й доброзичливими людьми, завжди готовими надати безкорисливу допомогу. Саме їх, а не нас стосується Європейська хартія, яка допоможе їм зберегти давні мови, що були колись замінені на принесену з українських теренів «руську». Їхній ментальності властивий колективізм, який спонукає думати і діяти, як загал, і слухатися навіть немилих очільників, виконуючи без сумнів будь-які накази. На відміну від них, українцям властивий винятковий індивідуалізм, що спонукає кожного самостійно визначати для себе шкалу цінностей і діяти згідно з нею, не відчуваючи зобов’язань перед іншими і не визнаючи над собою ніякої влади. У певних межах наявність індивідуалізму зумовлює творчі здібності, якими обдаровано багато українців, але його надмірність призводить до анархії, яка закінчується поневоленням.
Але для того, щоб зберегти Україну як справжню, а не маріонеткову державу, якою її прагне бачити Путін, необхідно створити з десятків мільйонів індивідуумів єдину політичну українську націю. Для цього треба провести величезну роботу, змусивши повірити зневірених людей, які не довіряють жодній владі.
Можливість цього показала Помаранчева революція, спалах якої викликав захоплення усього світу. На жаль, колосальна енергія її вибуху не була використана для створення демократичної європейської України через «хуторянство» більшості лідерів, зокрема Президента Ющенка, за відсутності у них державного мислення. Крім того, великої помилки припустилися лідери ЄС, побоявшись негайно прийняти Україну до свого складу як свій східний форпост.
Зараз в Україні панує повна невизначеність, причому до Верховної Ради лізуть старі побиті «гравці» у супроводі «технічних» постатей, намагаючись привабити виборців базіканням про свої благодіяння, зокрема, у вигляді закону про мови. Сумно і соромно бачити на вулицях агітаторів компартії з намальованим на їх одязі та прапорах серпом і молотом, тоді як у Німеччині зображення свастики є карним злочином.
Наші громадяни є достатньо розумними, щоб вірити їхній брехні. Вони бачать, що українське суспільство поділено на дві верстви: так звану «еліту», котра збагатилася через привласнення державного майна, ставши новою «шляхтою», і безправну народну «масу», яку вона вважає за «бидло». Народ поки що мовчить, так само як і більшість безправної, злиденної інтелігенції, хоча окремі «інтелектуали» охоче прислужують владі. Люди поки що не бачать нових розумних, чесних і стійких лідерів, які тільки зараз починають з’являтися на політичній арені. Велику роль має відіграти молодь, котра має зрозуміти, що у відновленій Україні вона зможе жити й працювати вдома за європейськими стандартами, а не шукати їх за кордоном.
Попри похмуру дійсність я вірю, що громадяни України не дозволять пересварити себе й знов запрягти у ярмо, а зуміють спільними зусиллями збудувати, нарешті, для себе і своїх нащадків шановану в світі, заможну демократичну державу.
