Та народ не спить. Він намагається вижити. Як? У кожного свій шлях, хоч у більшості одна мета — заробити грошей для прожиття. Народ масово (рахують уже мільйонами) шукає роботу за кордоном. Бо безробіття. Та й праця багатьох громадян України занадто низько оцінюється на Батьківщині. Якщо прожитковий мінімум офіційно становить 311 гривень на одну людину на місяць, то в Україні є багато робіт, які державою та іншими працедавцями оцінюються значно нижче цього мінімуму.
Але приходить час, і люди спочатку одне в одного, а потім у влади запитують: «Та доки це триватиме?» Запитання своє пояснюють просто: «Хочеться жити, а не постійно виживати». Тому люди й почали потроху виходити на вулиці та протестувати. І справа не в магнітофонних записах Мельниченка. Ці записи просто — як дзвінок, що відірвав багатьох від повсякденних турбот та спонукав до пильного погляду навколо себе. Люди починають розуміти, що опозиція мусить бути. Без опозиції влада почуває себе досить-таки розслаблено, «обростає», як кажуть, жирком і може навіть повірити у свою ідеальність.
Так у чому ж чи в кому корінь зла? Невже, наприклад, прості (звичайні, пересічні) люди винні у тому, що свого часу з’явився декрет про трасти, які обібрали людей? Невже прості люди винні у тому, що Україна так і не зуміла за десять років позбутися небезпечної для національної безпеки залежності від російських енергоносіїв? Чи у тому, що програма боротьби з корупцією та хабарництвом «Чисті руки», про яку колись так багато говорили, не дала бажаних для суспільства результатів?
Ні, всі ці запитання — не до народу. Є конкретні відповідачі, які мусять дати чіткі відповіді.
Ще один приклад. Люди не сліпі і бачать, з яким комфортом різні начальники обладнують свої робочі кабінети. На це гроші є. У той же час люди на собі відчувають умови праці на своїх робочих місцях, на яких часто відсутнє найелементарніше. На справедливі, але несміливі (така вже дійсність) вимоги підлеглих начальство відповідає, що на те чи інше відсутні кошти. А ще може додати, що якщо умови праці не влаштовують, то «до побачення». То де ж корінь зла?
Усіх керівників у нас звично зараховують до еліти, місцевої чи всеукраїнської. Це, як я розумію, кращі представники народу. Але чи дійсно кращі? Чи багато серед теперішньої еліти людей, яких можна назвати совістю нації? Відповівши на ці запитання, можливо, ми знайдемо і корінь зла.
