А у загальному, філософському, та й у життєвому плані досягненням
слід вважати те, що народ усе більше покладається на власні сили. А не
на протекцію «неньки»-держави, як це було поспіль кілька десятиріч. Хоча
деякі кандидати в президенти й претендують, на противагу сказаному, на
те, що громадяни все більше розуміють ніби-то безальтернативність реформістського(?)
курсу(?) Л.Кучми: сміх крізь люті сльози...
У повсякденному плані найбільша поразка — це втрата, розбазарювання
найкращих серед республік СРСР потенційних можливостей України, що має
найбагатший науковий, технічний культурний (у найширшому плані), військовий,
економіко-географічний та стратегічний потенціал. Не кажучи вже про більш
ніж третину загальносвітових запасів чорноземів.
У загальному ж плані найбільша втрата — це практично повна
втрата духовності (що визначає всі наші лицемірні ще за часів СРСР етику,
мораль, моральність). А новомодні фетиші-хрестики й навіть участь у церковних
обрядах самі по собі ще зовсім не гарантія Істинного Шляху як до гарантованого
виживання, так і до Істинного Життя. Бо дорога до Храму завжди індивідуальна
й, зазвичай, глибоко вистраждана.
Найбільше розчарування в політичному плані — апатичність
нашого талановитого, дуже самодостатнього (чому — окрема тема), заляканого,
повибитого народу. Втрата високого політичного смаку: одного разу напружившись,
вибрати дійсно варту того еліту, що керує справами держави, здатну запустити
механізми самоврівноваження, стримання й противаг. Після чого можна дійсно
доручити їй же міжвибірну «колотнечу», та й на саму участь у виборах і
на те, хто там, власне, при владі, можна дивитися набагато спокійніше й
аперіодичніше (як це й відбувається, приміром, у США).
Але й найбільша надія — той самий наш талановитий народ
із високою культурою. Він має у своєму активі низку найдревніших держав,
що розташовувалися на нашій території. Скажімо, царства антів, аланів та
інших, яким нема ліку. Нас визнавала Візантія й побоювався Константинополь.
Ми принесли свою українську мову як державну у Велике князівство Литовсько-українське,
по суті, від моря Чорного до Балтії. А потім, коли в нас і всі села стали
грамотними, ми принесли свою мову і культуру, що формувалися через церкви,
Московській державі. І навіть у СРСР, що канув у Лету, Україна, яка займала
лише 18% його території, продукувала понад третину (!) всіх винаходів Союзу.
Народ, якому, можливо, невипадково послано й Чорнобиль:
щоб усвідомити знову першими, що вижити можливо. Відроджуючись разом із
усією Цивілізацією через гарантування основного права — на життя, без якого
всі інші права втрачають усілякий сенс.
Якщо ж це усвідомити, а наш народ до цього підведений усією
попередньою історією, то можливий і шлях до нової, єдиної Етики Виживання,
квінтесенцією якої є Духовність.
Бо виживання й гідного життя через загальне Відродження
вартий, напевно, народ, здатний пройти цей шлях: дорого оплаченого стражданнями
усвідомлення й отримання себе в якісно новому стані — всеосяжної Культури
й Духовності. Страждань, здається, вже більш ніж досить. Справа за гідним
завершенням. Український народ на це, безсумнівно, здатний.
