Шановний головний редакторе!
В газеті за 31.08.99, №158, прочитала лист — крик душі «Чим менше пенсіонерів, тим краще». Дуже боляче, але я можу підписатися під кожним його словом. Завдяки дітям та сестрі, котра живе вже більше 20 років у іншій країні, моє становище не таке трагічне, але мій біль за наш народ — безмірний. Я дитина воєнних років, сповна знаю холод, голод, втрату на фронті батька, «життя» на окупованій території. Мені було навіть гірше, ніж іншим, оскільки я ще й напів'єврейка. 1952 року, у п'ятнадцятилітньому віці, пішла працювати, щоби підтримати маму, велику трудівницю і святу жінку, що врятувала своїх трьох дітей, прогодувати яких було дуже складно. Моє життя — це життя післявоєнної України: робота і навчання у вечірній школі, вечірньому інституті. Трудовий стаж — 41 рік, з них 33 роки — старшим спеціалістом в одній великій організації. Я не сумую за старими часами, там були свої труднощі і питання. Я не була членом КПРС, але я була самодостатньою людиною, отримувала на ті часи дуже пристойну зарплату, моя дочка закінчила Київський університет, вона біохімік. Але прийшли нові часи, я добре прийняла незалежність, люблячи батьківщину: Київ і Україну. Але мене і таких, як я, просто викинули з життя, спровадивши на «заслужений відпочинок». За 41 рік трудової діяльності я заслужила у своєї держави 65 гривень допомоги, оскільки ці крихти трудовою пенсією не назвеш, а ще гіпертонію, ішемію, стенокардію, хронічний бронхіт. Ніхто не зацікавлений у моєму житті, крім дітей, оскільки я ще й вдова. Ми, старше покоління, заробили все те, що благополучно привласнили нинішні «господарі життя». А у нас забрали все: заощадження, пристойну пенсію, яку ми заслужили, і просто смак до життя. Багато старих людей ходять і махають червоними прапорами, голосують, самі не знаючи за кого, дякують начальству за те, що «платять вчасно пенсію». Хіба можна народ доводити до такого скотинячого стану?! А зараз, коли нібито підвищать пенсію на 10%, про це всі засоби масової інформації говорять із захопленням! Особливо оглядач Бельський. Напевно, різниця в 10 гривень йому здається великою сумою. Напевно, він розуміє, що немає різниці між моєю пенсією до 1 вересня 65 грн. і 74 грн. — після, бо ціни виросли за останній місяць не на цю різницю; адже все стало дуже дорогим: крупи, картопля, овочі. А ще тільки початок вересня, що буде далі, якщо олія соняшникова коштує вже 5 грн.? Нехай буде соромно тим, хто зрадив своїх батьків, думаю, що це дуже великий гріх перед Богом. Дуже прошу, висвітлюйте на сторінках газети цю проблему. Можливо, у декого прокинеться совість, вони згадають про тих, кого так незаслужено обібрали і хто вже не може за себе постояти. Адже підростає нове покоління, гадаю, що воно не пробачить своїм батькам — господарям життя — наруги над бабусями і дідусями. Кажуть, що від суми і від тюрми не можна зарікатися. Країна, де така важка, гірка й безрадісна доля старих і дітей, не має майбутнього — ніяка національна ідея її не врятує. Сестра кличе мене до себе, але я не хочу, у мене немає сил, здоров'я все починати з нуля, навіть з її допомогою. Тут могили моїх дорогих людей, і моє місце тут, у цій Богом проклятій країні, яку я люблю, але в яку не вірю.
