Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Наше майбутнє — в минулому

13 липня, 2007 - 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Великою є наша краї- на, широкою і різноманітною. І зараз, і в недалекому (а також далекому і дуже далекому) минулому. Історія — всяким там Америкам на заздрість: хочеш, Дике Поле та велике переселення народів, хочеш — грецькі поліси, турецькі фортеці, про татар узагалі мовчу… А замків, замків скільки! І давньоруські, і середньовічно-європейські. Культури Трипільські, стоянки палеолітичні, кургани скіфські... На будь-який смак!

Раніше, в далекому та наївному дитинстві, мені здавалося: всі місця й об’єкти, які чимось цінні — пронумеровано та інвентаризовано і вони, звичайно, охороняються. Вчені копають, досліджують, нові знання в скарбничку складають, на радість майбутнім поколінням і тим, хто просто цікавиться. У всіх замках — музеї, на кожному кургані табличка охоронна висить, щоб пальцем ніхто торкнути не смів, бо національне надбання ж! Загальне, тобто, і всенародне.

Дитинство пройшло швидко, наївність зникла ще раніше. Виявляється, все зовсім не так! Виявляється, у нас повно забитих церков, які руйнуються — і плювати, що це шістнадцяте сторіччя й унікальні фрески. Виявляється, що кургани можна тишком-нишком зрівняти, кістки-камені всілякі викинути, а землю під дачу віддати — а що, місце ж заповідне, краса ж яка! А в офіційних документах напишуть: збитки державі на суму 221 тисяча гривень, прописом.

Виявляється, цілим, величезним городищем восьмого сторіччя, а потім Київська Русь, аж до тринадцятого сторіччя, вали гігантські оборонні, сорок метрів у висоту, — займається одна людина. І десять років тому вона його розкопувала. І двадцять. Організовував експедиції наукові, брав студентів, вибивав якимсь дивом гроші на харчування та оренду будиночка в сусідньому селі. І розкопував. Сам. Бо нікому це більше, виявляється, не потрібно. Не вірите? З’їздіть самі, гляньте, — село Підгірці, під Львовом. Там, до речі, недалеко замок ще чудовий стоїть, колишній туберкульозний диспансер і костел забитий — обережніше, щоб камінь на голову не звалився.

У Європі, мабуть, немає такого міста, де б не було музею з історією — міста, регіону, країни. Прикраси і предмети побуту, картини, фрески. Ложки, хоча б. У Латвії в музеї — понад 900 експонатів, і жоден не повторюється. А в нас? Невже в нас мало ложок? Хоч, про що там казати… Чули, мабуть, про Трипільську культуру? Величезні кільцеподібні міста, гончарна справа і ткацтво, початок виплавки металу. До речі, на той момент — найбільші, найбільш густонаселені міста в світі. Вражає?

Їздили ми не так давно в це саме Трипілля, де були знайдені найбільші поселення того часу. Хотіли в музей сходити, подивитися своїми очима, що ж там знайшли такого цікавого й сенсаційного. Тільки погані з нас археологи виявилися — музею так і не знайшли. Хоча, кажуть, є він там. Може, шукали погано…

Панове, вам не здається, що подібна ситуація вже навіть не смішна? Кому може бути цікавий і потрібний народ, який не цікавий самому собі? Хто захоплюватиметься нашою культурою, хто цікавитиметься нашим минулим, хто взагалі всерйоз буде нас сприймати — Іванів без роду- племені? Кличко і Руслана — це чудово, але невже це все, що є в країни з такою історією, як у нас? Не потрібно кивати на владу, — мовляв, не цінує і не зберігає. Так, не цінує, — а чи цінуємо ми з вами? Особисто ви? Чи відрізните Володимира Всеволодовича від Володимира Святославовича? Перший — Мономах, другий — Хреститель. Чи можете ви сказати, хто правив на Волині ще на початку двадцятого століття? І хто заснував перші міста на сході України?

Запитання, запитання… І ніяких відповідей. Але як же хочеться сподіватися, що перестануть наші доморослі олігархи прикрашати свої дачі «скіфськими бабами», що перестануть градоначальники продавати брущатку наших вулиць на Захід, що наші діти ще знатимуть історію свого народу — не лише за картинками в іноземних підручниках.

Катерина ВОЙЛОВА, Київ
Газета: 
Рубрика: