Скільки ще Україна озиратиметься на Росію щоразу, коли прийматиме певне важливе рішення? Таке запитання виникло в мене після прочитання статті Анатолія Орла під промовистою назвою «Суперництво з Москвою смертю подібне», яку було опубліковано в «Дні» 7 березня цього року. Основна думка автора: у відносинах із Росією нинішнє керівництво України проводить згубну для нашої країни політику. Але колишній керівник Головного управління з питань зовнішньої політики при адміністрації президента не став приділяти особливої уваги тому, як приймалися зовнішньополітичні рішення за минулої влади? Чому, приміром, екс-президент Леонід Кучма вирішив, що Україна має інтегруватися до НАТО, а потім вилучив положення про цю мету із Воєнної доктрини? Саме колишні керівники держави заклали міцний фундамент для того, аби чимало російських політиків сприймали Україну як свою провінцію.
Нинішня українська влада намагається навести в українсько-російських відносинах елементарний лад. Варто їй було у цьому напрямку зробити перші кроки, як Росія відповіла «бензиновою», «газовою», «м’ясною», «молочною війнами». Головною ж «провиною» українського керівництва стали не просто декларації, а реальні дії, коли Київ почав серйозно втілювати свій курс на інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. Непродумані дії України, на думку Анатолія Орла, призвели до одного результату: Москва почала розглядати нинішню українську владу як недружній режим. А чому? Хіба вступ України до НАТО бодай якоюсь мірою послабить безпеку Росії? Без сумнівів — ні. Адже не послабив її безпеки вступ до цієї організації Польщі чи Чехії, Литви чи Латвії... Невже не зрозуміло, що інтеграція до НАТО гарантуватиме Україні національну безпеку?
Сьогодні потрібно не посилювати старі міфи, які існують серед українців щодо НАТО, а намагатися їх розвінчати. Політикам потрібно використати всі свої знання і досвід, аби розповісти правду про діяльність НАТО тим громадянам, які й досі перебувають у полоні радянських міфів. Членство України в Альянсі є запорукою нашої безпеки, гарантією довготривалого й цивілізованого життя нашої держави.
Чому Росія не хоче у НАТО? Адже й її безпека зросла б за умов членства у цій організації. Але слід розуміти, що Москва не полюбляє ті структури, у яких вона не є домінуючою. Росія, можливо, на генетичному рівні схильна до протистояння: є потужна сила НАТО — потрібно їй щось протиставити зі свого боку. Тому Росія віддає перевагу участі в Організації договору колективної безпеки, до якої також входять Білорусь, Таджикистан, Казахстан, Киргизстан і Вірменія.
Анатолій Орел стверджує, що представники Заходу радили Леонідові Кучмі не дратувати «російського ведмедя». Один з них нібито казав: «Якщо ви проводитимете політику конфронтації з Росією, на вас чекає поразка. Ви станете тягарем для Європи, яка вас нізащо і ніколи не підтримає». «Аксіомою української зовнішньої політики, — резюмує Анатолій Орел, — має бути прагнення уникати ситуацій, за яких наші друзі на Заході опиняться перед вибором: Україна чи Росія, бо всім зрозуміло, що вибір буде не на нашу користь». Неправда. Якби не було підтримки Заходу (підтримки на противагу Росії), результати президентських виборів у нас однозначно були б сфальсифіковані. Підтримав нас Захід у «газовій війні», у конфлікті навколо митних правил, запроваджених для Придністров’я.
За моїми спостереженнями, Україна робить усе можливе, аби відносини з Росією базувались на взаємній довірі. І порівняйте, хто з нижче наведених країн був більш толерантним до Росії — Литва, Латвія, Естонія, Молдова чи усе-таки Україна? Перші три держави — члени ЄС і НАТО, четверта крокує в тому ж напрямку. Зараз Росія сконцентрувала увесь свій вплив на Україну та Грузію.
