Нещодавно нарешті завершився виборчий марафон, який завершився переможно: український народ обрав собі президентом Петра Порошенка, продемонструвавши при цьому великий патріотизм, неабияку організованість, небачену витримку (адже нелегко вистояти у довжелезній черзі виборчої дільниці аж до самого закриття, щоб таки віддати свій голос за того, хто уособлює собою майбутнє України). Але, мабуть, найбільшу наполегливість та відвагу виявили виборці декількох округів Донецької та Луганської областей, які ледве не під дулами кулеметів провели вибори і, долаючи всі можливі й неможливі перешкоди, доставили матеріали голосування до Центральної виборчої комісії. Україна має ким пишатися і на кого надіятися.
Нині Україна має легітимного Президента і весь світ його вітає!
Вітаючи один одного з цією подією, ми маємо нині повне право пишатися Нашою Україною, Українським Народом цілого Всесвіту, чудовою Українською Молоддю, Українською Армією, Українською Владою, нашою Українською Церквою, бо те, що вони зробили, за своєю величчю не можна ні з чим порівняти. Честь їм і хвала. Це наша нова хвиля, нова історія.
Отже, здійснено важливий крок у побудові Української Держави. Український народ проявив ту велику єдність, про яку ми раніше лише мріяли, про яку молили Бога. Проте це поставило перед нами нові, значно вагоміші завдання. Як сказав свого часу після перемоги італійської революції соратник Гарібальді Массімо де Адзельйо: «Ми створили Італію, тепер залишилося створити італійців», так і перед нами стоїть тепер схоже завдання в загальноукраїнському масштабі, на всіх теренах і регіонах.
Вибори президента — це лише перший, дуже важливий і дуже дорогий крок, за яким Майдан, Небесна Сотня, парламентська і позапарламентська, партійна і міжпартійна боротьба, та зараз йдеться не про це. Позапартійний кандидат переміг на виборах, а висуванці демократичних партій їх програли. Яку позицію займуть вони нині? Чи будемо, українці, далі чубитися між собою, чи будемо врешті об’єднуватися? Невже нам треба підтвердити справедливість вислову, що демократи об’єднуються лише перед розстрілом? Нам зараз ворог стріляє і в обличчя, і в спину, то, може, час все-таки об’єднатися. Президентові, Україні потрібна потужна коаліція, згуртована інтелігенція, високопрофесійний уряд, патріотично налаштований парламент, потрібна українська (а не промосковська) вертикаль влади, починаючи від Києва і аж до найменшого села.
Оглядаючись на вчорашній день, аналізуючи (й визнаючи) допущені помилки, кожен із нас розуміє, що без міцної оборони країни, без ефективної розвідки, без надійно «закритих» і гарантовано захищених кордонів, без чіткої гуманітарної політики не може бути міцної держави. Наш український народ із самого початку московської агресії це зрозумів і згадайте, як він жертвував на свою армію, на оборону своєї Батьківщини. Хотілося б, щоб і влада це не лише розуміла, а щоб діяла оперативно, кваліфіковано, на попередження. Народу не потрібні пояснення, йому потрібні професійні дії.
Дуже великий вакуум утворився у нашій гуманітарній політиці. Не вдаючись у далеку історію, нагадаємо, що лише в ХХ столітті різні регіони України перебували під владою Росії, Польщі, Німеччини, Угорщини, Румунії, які проводили тут свою політику, зокрема виселяли і переселяли цілі верстви корінного народу, забороняли рідну мову і нав’язували мову іноземця, особливо відзначилися в цьому більшовики, лише в одній частині України вони господарювали понад 70 років, а в другій — 2 + 46 років. Все це істотно позначилося на менталітеті різних регіонів. Крім того, ми не маємо права скидати з рахівниці великої пропагандистської роботи, яку проводила комуністична партія серед населення. Згадаймо, кожного тижня в усіх установах та організаціях, у навчальних закладах та підприємствах СРСР відбувалися політзаняття, вивчали історію КПРС, а на партійних зборах та зборах колективів обговорювали всі рішення з’їздів та пленумів. Щось подібне ми можемо згадати з нашої 23-річної історії? Ніхто не займався формуванням державницької ідеології, тому й не дивно, чому так легко прижилася в південно-східних регіонах безглузді розмови про бандерівсько-фашистську київську владу.
Не будемо говорити про наше телебачення, про книгодрукування, ЗМІ тощо. Де не працюємо ми, там працює ворог, а цього ворога, виявляється, було в нас більш ніж достатньо.
Потрібно робити висновки і наводити лад у своїй хаті. І кожен українець, хоч ким би він був, має пам’ятати, що він є господарем, будівничим своєї держави. Роби те, що ти маєш робити, але краще, ніж учора, не проходь повз безлад та негаразди. Не будь байдужим. Бруно Ясенський починає свою книжку «Змова байдужих» таким епіграфом: «Не бійся ворогів — у гіршому випадку вони можуть вбити тебе; не бійся друзів — у гіршому випадку вони можуть зрадити тебе; бійся байдужих. Вони не вбивають і не зраджують, але через їхню мовчазну згоду існують на землі вбивства і зрада». Не будьмо байдужими. Все залежить від чіткої позиції кожного.
Нині сама доля розставила нас по своїх місцях, і ми знаємо, хто наші друзі і хто вороги. Це вимагає і від кожного з нас чітко визначитися. Не випадково зараз багато політиків порушують питання про люстрацію. Це дуже складний і дуже відповідальний захід. Все залежить від того, хто його проводитиме і яку мету при цьому поставить. Щоб не наламати дров, може, провести краще атестацію керівних кадрів, оцінивши професійну й громадянську позицію кожного за роки незалежності. Але це дуже відповідальний крок і він повинен мати правову основу. Ми торкнулися цієї теми тому, що частина народних депутатів України, будучи на державному утриманні, не лише не засудила агресії Росії проти України, а відверто виступає на боці терористів і вимагає навіть амністії для них. Україна вже пережила одну таку амністію, коли за наполяганням Партії регіонів було не лише амністовано бійців «Беркуту», на совісті яких Небесна Сотня, а й дозволено їм безкарно виїхати з України до Криму. Тепер вони поповнюють лави терористів на південному сході України.
Але цього мало, треба йти далі. Довший час радянські історики, не ховаючи очей, розказували нам казочки про колиску трьох братніх народів, про великий російський народ, про старшого брата, а ми, маючи незаперечні докази протилежного, лише у вус посміхалися і слухали за принципом «говори-говори», а коли ця музика набридала, згадували стару українську приказку «Хай живе й пасеться москаль на Україні, лише би лиха не робив». А він, заколисавши нас своїми «колибельними», таки наробив лиха — пішов агресією на нас. От Вам і казочки кінець. І новообраному президентові дісталася не лише економічно зруйнована корумпована країна в стані війни, а й із політично не сформованою нацією і зомбованою в антиукраїнському дусі значною частиною населення південно-східної України.
Такої спадщини ще не отримував жоден президент. Що зробиш? C’est la vie! Таке наше життя, головне — не розгубитися у великому потоці невідкладних справ, різних порад, консультацій, рекомендацій. Без них не можна, як і не можна їх переоцінювати чи зневажати. Помилкою попередніх президентів було те, що маючи цілу когорту офіційних радників, зокрема й академіків, вони часто не хотіли прислухатися до них, ігнорували їхні поради.
Головне зараз — як заспокоїти Донбас. Це наші люди, але їх одні обікрали, другі — обдурили, треті — залякали, четверті нині відверто грабують, мордують і безбожно стріляють. Час, безумовно, розставить все на свої місця, але за це можна дуже дорого заплатити. Безумовно, потрібна також велика просвітницька робота. Важко переконувати тих, хто не хоче чути, але потрібно, необхідно допомогти цим людям відчути себе громадянами України. Зрозуміло, поки наші силовики не звільнять ці території від терористів, тут важко буде знайти однодумців. Отже, потрібно паралельно з антитерористичною операцією вирішувати економічні питання цих регіонів.
Таким чином, проблем дуже багато, є життєво важливі й другорядні. На першому місці в будь-якому разі, особливо нині, має бути Українська держава, її оборонна потуга, політична та економічна незалежність, мир, спокій і благополуччя громадян.
Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ, Оксана ЯБЛОНСЬКА
