Ознаки підготовки до опору агресору виявляються в різних регіонах України, в різних середовищах. І якщо не скрізь іще руки доходять до конкретних справ, то принаймні ідеї вирують... Нещодавно в центрі Львова зустрівся з професором Романом Кісем. Два роки тому ми з ним разом голодували біля Українського дому, протестуючи проти мовного закону Ківалова-Колесніченка. А нещодавно пан Роман повернувся з Маріуполя, куди їздив допомогти місцевому люду споруджувати бліндажі та копати траншеї. Тепер професор скрізь пропагує ідею Слобожанської Січі: «Це передусім треба робити там, де існують великі «діри» на східному кордоні. Треба творити слободи, невеличкі хутори, в яких жило б по три-чотири родини. Дати людям пільги, дати землю тим, хто може господарювати. У більшості українців ця жилка є, — вважає Роман Кісь. — І озброїти їх, з огляду на нинішню ситуацію, цілком легально. Для збільшення престижу статусу цих людей можна означити нове козацьке утворення як Нова Слобожанська Січ. І зосередитися на тих проміжках, які не контролюються цілком прикордонниками. А такі ділянки там є, на жаль... Ми дуже сподіваємося на добру електроніку, яку нам дасть Захід. На спостереження, виявлення противника. Але ворог також може її виявляти і знищувати тих, хто нею користується. Тому частину кордону повинна контролювати не техніка, а живе око людини. Окрім автоматів чи карабінів, наші люди могли б мати протитанкові гранати і гранатомети. А вже за 30—40 кілометрів від кордону повинні стояти військові частини, які в будь-який момент могли б висунутися в бік кордону».
• «До речі, бліндаж мені так і не вдалося викопати, — веде далі професор. — Зібралися люди, прийшли до Цивільного штабу оборони (там гуртуються люди з різних громадських організацій, волонтери), але представник цього штабу попросив у той день нічого не робити, оскільки існує загроза обстрілу території. Зате багато спілкувався з людьми. Утвердився в думці, що лише 10 — 15% маріупольців можна вважати ідейними сепаратистами. Приблизно 50% населення — потенційно активні українці. Ще є лояльні люди, які за Україну, але поки що пасивні, бо залякані. Пригадую такий випадок. Один маріуполець почув мою українську мову, коли я стояв біля демонтованого пам’ятника Леніну, й запитав: «Откуда вы?» Кажу, що зі Львова. «А что вы здесь делаете?» — «Приїхав допомогти вам рити окопи...» — відповідаю. Тоді цей чоловік на деякий час кудись зник, а потім повернувся, тягнучи з собою торбу солодких груш. Непомітно всунув їх мені зі словами: «Это тебе, батя...» Я зрозумів, що він був зворушений моєю позицією та моїм бажанням допомогти в міру своїх сил Маріуполю. Але поки що боїться відкрито висловлювати свою позицію. Із часом ці люди посміливішають і зміцнять своєю присутністю проукраїнський табір».
* * *
Не буду стверджувати, що в кожному районному містечку України є фахове, а головне — патріотичне ядро для створення таких ось «січей» чи розгортання партизанського руху. Але там, де громадськість брала активну участь у Євромайдані, високий рівень самоорганізації характерний і для тих структур, які готують патріотичних ополченців. Як правило, це одні й ті ж люди.
• У Коломиї я гостював у Геннадія та Галини Романюків. У них невеличке кафе, донька цього року стала студенткою, і думати цьому гармонійному подружжю хотілося б про щось мирне, а не про можливий напад Росії... Однак ці надзвичайно милі, приємні та глибоко віруючі люди мають непохитну, крицеву, установку: якщо ворог ітиме далі в Україну, з ним треба воювати. Геннадій став заступником командира полку народного ополчення. Полк має поетичну назву «Прикарпаття», і в його завдання входить охорона стратегічних об’єктів: аеродрому, водоканалу, мостів тощо. Регулярно проводяться вишколи, тренування, стрільби. Під час мого візиту в Коломию майбутні ополченці чекали гостей, серед яких — і легендарного сотенного УПА — Кривоноса. 90-річний Мирослав Симчич є справжньою легендою Прикарпаття: шість років він зі зброєю в руках воював у лавах УПА. У січні 1945 року його безстрашна сотня в одній із карпатських ущелин знищила цілий полк НКВС — серед загиблих був навіть головний каратель кримських татар, чеченців та інгушів генерал Дергачов! А потім повстанець Кривоніс тридцять два роки провів у тюрмах і концтаборах. Не сумніваюся, що патріотична робота в полку «Прикарпаття» поставлена добре. Про настрої людей красномовно говорить позиція 74-річного ополченця Івана Палагнюка: «Нещодавно я повернувся з Москви, де кілька місяців жив у сина. Він добре до мене ставиться, навіть купив хорошу квартиру, щоб я спокійно міг дожити віку поряд з ним. Син досі не забув української мови, але... я з жахом відчув, що путінська пропаганда впливає й на нього! Мені невимовно тяжко було дивитися, як з екрана телевізора постійно ллються потоки бруду на Україну. Усі 24 години на добу! Одного разу мені стало так погано з серцем, що довелося навіть викликати «швидку». Я багато часу провів у кардіологічному відділенні однієї з московських лікарень, і на мене всі збігалися дивитися як на «живого бандерівця», націоналіста, «зазомбовану американською пропагандою» людину... Я з болем переконався, що з сотні москвичів лише двоє-троє позитивно реагували на мої аргументи. Хіба після цього всього я міг залишатися у настільки непривітній до українства Білокам’яній? А тут я можу хоч якусь користь принести Батьківщині. Мені буде важко бігати нарівні з молодими бійцями, зате знаю, як робити доти і дзоти, як копати окопи, як влаштувати гніздо для кулеметника... Свого часу десять років працював на Кавказі й завжди по-доброму заздрив представникам кавказьких народів. У них надзвичайно розвинене почуття самоповаги, людської гідності, національної гордості. Українці ж значною мірою втратили це почуття, сім десятиліть живучи в СРСР у тіні «старшого брата». Але тепер, коли Росія по-зрадницьки вдарила нам у спину, в нас не залишається іншого виходу — тільки збройний опір!»
* * *
Ще якихось двадцять років тому молодь Новоград-Волинського соромилася розмовляти українською, тепер же, після Майдану, державна мова відразу стала престижною. Батальйон місцевої самооборони щовечора збирається в центрі міста, завжди виконується Державний Гімн, люди обговорюють усі злободенні питання, зокрема й... можливий опір у разі окупації. Навіть дискутували про концепцію опору: партизанський рух у безмежних лісових масивах Житомирщини чи збройне підпілля в місті? На користь першого варіанту говорить практика Другої світової війни. Тут і червоних партизанів було багато, і повстанці УПА остаточно склали зброю лише 1955 року. Але не бракувало аргументів і на користь другого варіанту. Ось тільки ніхто вже не говорив про дружбу з братнім російським народом...
• Загальновизнаний координатор громадського життя в Новограді-Волинському Віктор Бусленко (у місті його шанобливо називають Тарасовичем) із запалом переконував мене, що далеко не кожен бункер, викопаний у лісі, може бути використаний за призначенням, зате кожен(!) позитивно вплине на загальний рівень мобілізації населення. І наголошував на тому, що хоча рівень довіри до офіційних структур у місті невисокий (особливо учасники АТО переконалися: обіцяють одне, а виходить зовсім інше), але попри все, з великою ймовірністю можна говорити про спалах народної самоорганізації, інакше кажучи, про «ефект Холодного Яру»: «Воєнкомату важко буде зібрати людей для створення ополчення, але якщо цим займатимуться громадські активісти і використовуватимуть псевдо, а не прізвища, то все у нас вийде. Якщо цим займеться людина, якій довіряють, то охочих буде більше, ніж ми очікуємо. Нещодавно я побував на кордоні з Кримом і переконався, як добре наш «підшефний» комбат організував оборону і, що не менш важливо, побут бійців. Там не тільки окопи, потужні протитанкові рови і бліндажі, а й казарми, які добре утеплені, де можна помитися гарячою водою. Навіть баня є! І полковника, нашого земляка, дуже поважають у бійці. Адже якщо командир дбає про солдата, то й солдат піде за ним у вогонь і у воду. І в нас у Новограді-Волинському є люди, які не зрушать з місця і боронитимуть рідну землю до останнього. Путін навіть не уявляє, що на нього очікує у разі подальшого вторгнення».
