Продовжуючи дискусію про проблеми української науки та шляхи її реформування (початок див. у №№41, 46, 66, 68, 104), ми пропонуємо нашим читачам ознайомитись із пропозиціями доктора юридичних наук, професора, завідуючого відділом Інституту держави і права НАН України Олександра Костенка. І ще раз наголошуємо, що ми також дуже хотіли б почути думки щодо шляхів реформування НАНУ представників «середньої ланки» — наукових співробітників академічних інститутів.
Значна частина невдач, які гальмують прогрес сучасного українського суспільства спричинена тим, що у занепаді знаходиться наука в Україні. Існує наступна закономірність: розвиток демократії в суспільстві залежить від стану науки і особливо соціальної науки, яка визначає рівень соціальної культури громадян.
Занепад науки, що має своїми наслідками соціальне невігластво і обскурантизм вигідні тим, хто хоче зловживати державною владою, не боячись громадян. Бо громадяни, які не мають належної соціальної культури, не здатні до демократії і влада може робити з ними що захоче.
За радянських часів наука слугувала засобом для забезпечення тоталітаризму як форми експлуатації народу. Її функцією було тримати людей у стані, придатному до цієї експлуатації, не допускаючи формування в них соціальної культури, необхідної для демократії. До такого функціонування науки була пристосована і кадрова політика в науці. Зокрема, належність до тих, хто мав «робити» науку визначалася тоталітарним способом, тобто спеціальними державними органами, які були уповноважені видавати папери з печаткою про присвоєння наукових ступенів і звань. Саме завдяки цьому і стали можливими зловживання науковими ступенями та званнями.
Ці зловживання розквітли буйним цвітом у перші роки незалежності, коли до вченої еліти стали самі себе зараховувати ті, хто за допомогою посади чи грошей міг придбати наукові ступені та звання. Через це в Україні поряд із справжніми вченими стала формуватися численна когорта псевдовчених, які, маскуючись за допомогою «паперових» наукових ступенів і звань, здобули собі можливість присвоювати те, що належить справжнім ученим: престижний соціальний статус і пов’язані з ним блага.
За рубежем, наприклад, у США чи Німеччині, отримати науковий ступінь можна лише працюючи в університеті чи навчаючись в аспірантурі. По іншому це неможливо. А в Україні сьогодні більшість дисертацій захищаються чиновниками, які жодного відношення до науки не мали, не мають і мати не будуть ніколи. Тому сьогодні в Україні існує нагальна потреба у запровадженні європейського способу отримання наукових ступенів і звань.
Як же тепер відділити справжніх учених від псевдовчених? Усі ж мають однакові державні папери про наукові ступені і звання. Цю проблему слід розв’язувати лише природним шляхом, не допускаючи волюнтаризму, який має властивість приводити до того, що добрі наміри тягнуть за собою не добро, а зло. Природний шлях у даному випадку полягає в тому, що справжні вчені мають вступити в конкуренцію з псевдовченими і таким чином витіснити їх за межі «наукового поля». Для цього справжнім ученим треба об’єднатися у власні наукові корпорації, як, наприклад Товариство розвитку науки ім. Макса Планка в Німеччині, зазначивши у своїх статутах такі критерії, за якими б до цих корпорацій не могли б потрапити псевдовчені. Основним таким критерієм має бути здатність претендента вирішувати наукові проблеми, а не наявність у нього паперів про наукові ступені чи звання. При цьому держава має унеможливити порушення правил конкурентної боротьби. Отоді і стане для усіх очевидним, хто є хто у науці.
Таким же природним шляхом, тобто за допомогою конкуренції на науковій ниві, має вирішуватися і доля Національної академії наук України. Останнім часом у засобах масової інформації лунають заклики по-волюнтаристськи зруйнувати НАНУ. Але такий шлях є надзвичайно небезпечним для вітчизняної науки.
Історія свідчить про існування наступної закономірності: якщо якийсь старий соціальний інститут не витісняється природним чином (тобто, шляхом конкуренції) новим інститутом, а знищується протиприродним чином (тобто волюнтаристським шляхом), то замість поганого старого соціального інституту утворюється ще гірший, хоча і новий. Ця закономірність стосується й академічних установ. Отже, шлях до прогресу в науковій творчості один — через конкуренцію між науковими корпораціями, а інший веде до регресу.
Для того щоб українська наука розвивалася, її зі стану стагнації слід виводити не шляхом руйнування НАНУ, яка, очевидно, є застарілою формою організації науки, а шляхом утворення нових наукових корпорацій, які могли б шляхом конкуренції витіснити старі форми. Саме такого шляху повинні дотримуватися «наукові опозиціонери», якщо вони справді турбуються про долю вітчизняної науки, а держава повинна підтримати саме такий шлях реформування, створивши сприятливі умови для наукової конкуренції.
Конкуренція в науці змусить учених виявляти і розв’язувати фундаментальні проблеми суспільного життя. Без розвитку науки неможливим є соціальний (політичний, економічний, правовий, моральний) прогрес. Як розвиток науки і освіти може реформувати суспільство, свідчить досвід Японії, Сінгапуру, Тайваню, Кореї, Китаю, Індії та інших країн. Стратегічним фактором, який забезпечує процвітання народів, сьогодні є наука, на якій засновуються освіта та соціальна культура громадян. Від стану соціальної культури громадян залежить, якими будуть політика, економіка, право, мораль в Україні.
Пора вже позбутися ілюзії, що громадян має ощасливлювати держава, що доля громадян у руках політиків. Насправді усе навпаки — процвітання народів має визначатися соціальною (політичною, економічною, правовою, моральною) культурою громадян, а не державою чи державними діячами. Що стосується політиків, то, перефразовуючи філософа Гегеля, можна сказати: кожен народ має тих політиків, яких він заслуговує.
Щасливими є народи, які не чекають щастя від політиків, а кують його своїми руками, навчаючись цього у просвітителів, що творять соціальну культуру для громадян, тобто з допомогою вчених, винахідників, письменників, учителів, художників тощо. У народі, який прагне процвітання, має вкорінитися формула: просвітництво — вище політики, а просвітителі — вище політиків.
А поки що багато громадян України плекають марні сподівання на політиків, які манять їх «готовою рибкою», і не виявляють належного інтересу до просвітителів, які можуть їм дати «вудку» для того, щоб вони самі ловили для себе «рибку» і перестали бути залежними від панів-політиків, які експлуатують волю і свідомість громадян під час виборів. А допомагають політикам це робити деякі засоби масової інформації, які замість того, щоб бути каналом просвітництва, експлуатують низький рівень соціальної культури громадян, теж здобуваючи собі з цього користь: «піпл схаває...» Низький рівень соціальної культури громадян — це не вина їх, а біда, і на ній часто наживаються як політики, так і засоби масової інформації.
Сумно, дуже сумно... І напрошуються слова великого українського просвітителя Тараса Шевченка: «Якби ми вчились так, як треба...»
