Олексій СТРУКЕВИЧ, доцент історичних наук, професор:
— Два роки я провів перед телевізором, мене цікавили всі політичні питання. З надією чекав, коли ж настануть ці радикальні зміни і Україна відродиться. Зараз буквально відтягую себе від політичних ток-шоу, бо ж знаю, що всі вони говорять правильно, але справ реальних не відбувається. Чому? Бо за всіма цими процесами стоїть олігархат, який керується своїми інтересами, а не національними. І це болить мені, стає сумно і пропадають всі сподівання.
Цей період, я, як історик, міг би назвати драматично-позитивним. Розумію, що вся ця заполітизованість потрібна, бо без неї широкі суспільні верстви не будуть готові на перетворення. Але все це відбувається надто повільно і реальні зміни відчують, напевно, вже мої майбутні внуки. Тому шукаю відраду в маленьких радощах. Нещодавно виграв у конкурсі, і тепер учні 8 класу вивчатимуть історію України за підручником, який написав я. У ньому намагався розповідати дітям про історію України з позиції інтересів українського народу. Це моя невелика цеглинка у справу державотворення. Раджу всім українцям не соромитися і проявляти себе, не боятися обставин, які тиснуть звідусіль, робити свою справу якісно і чесно. Тоді успіх не забариться.
Надія ЛЕПКО, директор школи №3 міста Вінниці:
— На тлі тих подій, які нині відбуваються в нашій державі, дякуєш Богу, що всі твої рідні здорові, що в шкільній родині панує спокій і злагода, що учні продовжують радувати нас новими перемогами. Цього року, до речі, наші школярі здобули ще більше, ніж торік, призових місць на олімпіадах різних рівнів, отримали першість в конкурсах — творчих і наукових. Вчителі вчасно отримують заробітну плату, мізерну, але Слава Богу й за ту, яка є.
Цього року я втратила багато гарних людей — колег та друзів. Шкодую, що не встигла наговоритися з ними, не віддала належну шану. Коли ми когось чи щось маємо, то не цінуємо, а коли втрачаємо — плачемо і шкодуємо. Це був важкий рік, рік політики, рік боротьби, рік страшенного виснаження від потоку інформації. Кожен з нас знає, як керувати державою. Роздають поради наліво і направо, але ніхто не запитує себе: а що я зробив для того, щоб не смітили у моєму дворі, не кидали недопалки на тротуар, не викопували квіти з клумби? Зміни треба починати з себе, з родини, з громади, зі ставлення до життя.
Наталка ДОЛЯК, письменниця, журналістка:
— Навіть, якщо трапляється щось погане в моєму житті, вважаю, що це мені на користь. Негативний досвід має свої переваги. Хорошого щодня є чимало. Я спілкуюсь зі своїми дітьми, мамою, друзями. В мене улюблена робота — одна й інша. Люблю життя в усіх його проявах. Була зима — любила зиму, прийшла весна — люблю і тішусь їй. Зміни, що відбуваються в країні, ніяким чином не впливають на моє особисте життя. Інша справа, мої думки з цього приводу... На це впливає. Роблю висновки для себе. Стаю недовірливою до влади загалом. Сподіваюсь тільки на себе. Якщо мене щось не влаштовує, роблю це сама. В нашій державі завжди були важкі часи: і в кам’яному віці, і в середньовіччі, і під час національно-визвольних змагань, і за совіцької імперії. Треба просто жити ось у цю хвилину й радіти з цього приводу, кохати, сміятися, дивуватися, цікавитися, плакати, якщо хочеться, сумувати — чого б і ні?! Але ніколи не занепадати духом.
Вероніка БОГУСЛАВСЬКА, юрист-консультант юридичної клініки ГС «Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО»:
— Найгірше, коли ти не можеш допомогти людині, які захищала тебе на сході. Недосконале законодавство перешкоджає якісно та вчасно надавати правову допомогу учасникам бойових дій. Найгірша ситуація з добровольцями, яким не завжди вдається встановити статус у судовому порядку. Коли добровольці йшли в зону АТО, вони не брали з собою документи, їхні імена ніхто не вносив у військові реєстри, ніхто не видавав накази про відрядження чи відведення. Жодних документів! Вони приходять на комісію, а їм відмовляють у присвоєнні статусу. Ми боремося, але не завжди вдається. І це дратує і виснажує.
Заспокоєння після напруженого робочого дня знаходжу в книгах. Зараз читаю роман Еміля Золя «Дамське щастя». А ще вирощую на балконі руколу, шпинат і базилік. У батьків розпочався дачний сезон. Від городництва намагаюся не відставати і я.
Олег ХІВРИЧ, приватний підприємець:
— Малий бізнес в Україні займає 5—6 % ВВП, а це, повірте, немало. Влада не шанує приватних підприємців своєю увагою і турботою, вбачає у нас тільки злісних неплатників податків. Основний аргумент чиновників — навіщо підтримувати те, що складає малу частку ВВП країни? Роблять все для того, щоб прибрати легальний малий бізнес. Немає стимулів, дедалі більше змушують затягувати пасок. Мої колеги вже позакривали свої ПП, поїхали на заробітки. Привезені гроші у тебе ніхто не забере, а от коли заробляєш тут, кожен дивиться до твоєї кишені.
З хорошого — маленькі родинні радощі. Добре, коли є до кого повертатися додому, коли тебе зустрічає дружина, а в квартирі пахне свіжим борщем. Коли синочок проситься на руки і, тісно обіймаючи, каже «Я тє лю». Підтримка родини допомагає мені не опускати рук, працювати і працювати. А в житті (принаймні в Україні) треба розраховувати тільки на себе. Я це вже зрозумів.
