Коментар до статті С. Кульчицького «Революції: локомотиви історії чи відповідь на виклик?» («День», № 202-203, 5 листопада 2010 року)
На мою думку, тези статті, з огляду на їхній зміст та значимість для сьогодення України, потребують обговорення в громадській складовій ЗМІ. І тут виникають кілька запитань до автора.
Цитую. «Комуністична революція виходить за межі нормального історичного процесу».
Які саме поняття з тих, що розглядаються у статті: «революція» чи «комуністична», а може, «радикалізм у тогочасному суспільстві Росії» чи «перемога інтересів «купки» над інтересами «всіх», містяться поза межами нормального, якщо все перелічене стало звичайним у новітньому історичному процесі?
Може, це питання, що стосується тільки форми. А ось по суті «ніхто не міг би запропонувати раціонального способу приватизації заводів і фабрик». Ідеться про перехід економіки в ринкову, що, як вважає автор, неможливо було без приватного привласнення державної власності. На якій підставі? Чи знайомий автор зі статистичними даними про кількість кооперативів в Європі — 104 тисячі 1913 р., у Росії — 41 тисяча (13,5 млн.) на початку 1917 року, які наводить М. Туган-Барановський («Социальные основы кооперации», М., 1989). Кооперативів, різноманітних товариств: і кооперативних магазинів, і кредитних чи виробничих кооперативів (не плутати з акціонерними), — і всі перебувають у полі ринкових відносин. Це не радянські колгоспи, заводи й фабрики, де тільки виробництво було коопероване, а власність влади в особі її вищих ешелонів аж до претензій повністю розпоряджатися всім, навіть до життя громадян. Отже, чому власність приватно привласнена, а не державна, передана в оренду трудовим колективом за ціною (податком), який сьогодні становить 20% від прибутку? З правом викупу в кооперативну власність і правом створення нових кооперативів.
Далі, «після 2000 року економічна ситуація стабілізувалася». Вона ніколи не буває стабільною! Сьогодні вона перебуває в кризі, про що свідчить необхідність міжнародних позик. Хоча, слід розібратися, це прояв кризи економічної або соціальної: щорічно вирощується стільки хліба, скільки Україна його ніколи не вирощувала, а при цьому Україна «з хлібом» чи без? Якщо мати на увазі, що «хліб» це не тільки хліб, а й до хліба: молоко, м’ясо!
Внутрішній ринок повністю насичений товарами, ще й десь 80% валового продукту України вивозиться за кордон (з яким сальдо?), — але тільки маючи на увазі купівельну спроможність населення.
І наостанок: «після 2000 року населення пристосувалося до «дикого капіталізму», якого не можна оминути під час переходу до ринкової економіки».
Тут і капіталізм, і пристосувалося, й не оминути. Нас хочуть переконати, що коли сьогодні ми будуємо фабрику велосипедів, то виробництво треба починати зі зразків XVIII століття. І що це капіталізм, коли тоді ж на вістрі соціального розвитку в світі — розбудова «держави загального добробуту» (60% ВВП Франції державою розподіляється не на принципах капіталізму, а «держави загального добробуту»). Та й чільним творцем цього режиму він названий не «капіталізмом», і тим більше не диким капіталізмом. І багато пострадянських країн таки оминули славнозвісне «маємо те, що маємо». «Пристосувалися»? Пристосувалися означає також стабілізувалися. Та чи так це, коли чисельність населення неухильно зменшується? До якого рівня, якщо структура виробництва в Україні сьогодні не потребує 40 млн. жителів. Скільки людей зайняті в торгівлі — на «блошиних» ринках? А скільки працюють за кордоном та перебувають через це поза сім’єю! Тут навіть підвищувати пенсійний вік не треба: і так багато пенсіонерів змушені працювати навіть тоді, коли їм уже понад 70 років.
Останній висновок: купував картоплю на зиму. Привезли за 100 км з-під Білої Церкви. Молода сім’я. Мають дітей, 60 соток землі, а до неї лопати і сапи. Гектари землі, одержані з колгоспу, — передані в оренду за безцінь. Якщо хтось захворіє — катастрофа. От і «пристосувалися»...
