Дніпропетровці не хочуть говорити про погане, але... Тривожність витає над зовнішньо безтурботним прифронтовим містом. Попри все, жителі міста мають надію на своїх захисників, віру у власні сили, любов до свободи і прагнуть мирного життя...
Михайло КРАПИВКО, заступник голови координаційної ради з питань розвитку підприємництва при Дніпропетровській облдержадміністрації:
— Живемо, як і вся країна. Переживаємо за наших військових у зоні АТО. Намагаємося хто як може допомогти пораненим і солдатам та якось втримати на плаву бізнес. Мене регулярно засмучують похорони неопізнаних солдатів. Сирени «швидких» змушують завмирати серце... Радують бійці, які повернулися на відпочинок, тішать своєю впевненістю в перемозі. Засмучують дії влади, яка, по суті, примушує закриватися чесний бізнес. Але намагаємось думати про майбутнє.
Андрій ВЕРБА, юрист:
— Як для фахівця і громадянина одночасно хорошою та поганою для мене виявилась новина про надання урядом коштів у сумі сім мільйонів гривень на протезування бійців АТО. З одного боку, це приємно, бо все ж таки, це допомога людям. Однак зрозуміло, що цих коштів дуже мало для поранених бійців, тож я вважаю, що краще б ці кошти були спрямовані на превентивні заходи, тобто на придбання медичних аптечок і на навчання людей користуватися ними. Це могло б попередити численні ускладнення і втрати кінцівок. Сьогодні придбання цих аптечок здебільшого фінансують волонтери. А ситуації бувають неприємні, коли людині наклали жгут і забули зняти, а доки довезуть із Донецька до Дніпропетровська, у пораненого вже може початися гангрена кінцівки. І сьогодні дуже важливий момент для мене — це профілактика подібних випадків.
Сергій КОТОВ, архітектор, художник:
— Події, що відбуваються зараз у країні, викликають у мене тривогу. Якщо раніше я приходив на роботу і вмикав музику, то останні півроку слухаю новини по радіо. Успіх існує для мене в трьох категоріях: духовна, моральна і матеріальна, і якщо пошкодження хоч однієї з цих складових спричиняло дискомфорт, то сьогодні зазнають тяжких випробувань усі три...
Я працюю у сфері обслуговування, яка залежить від матеріального добробуту людей, які готові вкладати в це гроші. А сьогодні таких людей стає дедалі менше, що помічає вся наша індустрія. Згадується початок 1990-х років, коли архітектура не була затребуваною, але згодом люди почали їздити за кордон і побачили іншу картину, тоді почали звертатися до фахівців, і наша сфера суттєво розвинулася... Але два роки тому все різко припинилося. І от тепер ми думали, що коли прогнали нашого «легітимного» попереднього президента, то почнемо будувати нову, прекрасну Україну, але все сталося інакше. І відчувається, носиться в повітрі ця напруга... Переживаю за події на Донбасі, з подивом слухаю заяви сусідньої держави. Все моє оточення вболіває за єдину Україну, і я ніяк не зрозумію, звідки взялися люди, які ненавидять нашу країну. Ми вже 23 роки прожили в окремій державі, а вони задивляються кудись...
Хочу, щоб скоріше минула ця доба випробувань для України і ми йшли нормальним, європейським шляхом. Я постійно вивчаю історію мистецтв, свого часу подорожував Європою і постійно дивуюся: чому в нас не так? Дуже хочеться інтегруватись у цей культурний процес. Сьогодні, я думаю, більшість населення пишається своєю країною, сприймає її не просто як територію, а як справжню державу, яка має остаточно відбутись.
Денис СЕМЕНОВ, політичний консультант:
— Останнім часом я фактично живу у двох містах — Києві та Дніпропетровську. Але, з іншого боку, можу порівнювати. Дніпропетровськ тривожніший за Київ — це однозначно. Близькість лінії фронту безумовно відчувається, особливо коли з боку аеропорту до міста їдуть автомобілі «швидкої допомоги». Спочатку дніпряни дивувалися, а тепер всі вже точно знають, що це за машини, куди їдуть і кого везуть. І навіть коли бачиш на вулицях міста безтурботних людей, закоханих, котрі йдуть у своїх справах та відпочивають, все одно відчуваєш тривожність. Економічна ситуація не робить життя оптимістичнішим і спокійнішим. Місто — так само, як інші — нервується через нестабільний курс гривні. Ціни стрімко йдуть вгору. Бізнес зупиняється — закриття бутиків у гіпермаркетах стало звичною картиною. Переселенці зі сходу впливають на місцеву економіку, передусім на ринок оренди нерухомості. Ті, хто працює в цьому бізнесі або намагався орендувати житло чи офісні приміщення, кажуть, що таких високих цін ще не було. У деяких районах вартість оренди житла зросла утричі. Разом із тим, ненависті та зневаги до переселенців немає. В усіх одна думка: аби це не перекинулося на Дніпропетровщину. Дніпропетровськ — це місто, яке не дуже полюбляє зміни. Але якщо якісь культури та ідентичності вирішили залишитися тут, їм завжди знайдеться добре місце.
До того ж, нещодавно мер міста, який очолював Дніпропетровськ 14 років, пішов у депутати. Велика інтрига — коли у міста з’явиться новий очільник і хто ним стане? І хто відповідатиме за опалювальний сезон та міське господарство сьогодні?
Ігор ХІНІЧ, директор Дніпропетровської обласної філармонії:
— Через два роки наша філармонія відзначатиме своє 80-річчя. І сьогодні, в такий скрутний для країни час, маю сказати, що ми ні на хвилину не зупиняємось. Окрім виконання базової програми, філармонія дає благодійні концерти, зокрема в госпіталях, перераховує гроші для бійців в обласну лікарню ім. І. Мечникова.
Коли ми бачимо повну залу глядачів, розуміємо, що ми потрібні. І це дуже важливо. Іноді навіть доводиться давати концерти в приміщеннях інших театрів, бо наша зала охоплює лише 280 місць. Прикро те, що є одна велика концертна зала, яка перебуває в аварійному стані вже понад 25 років. Я розумію, що зараз тяжкий час для таких відновлень, але дуже сподіваюся, що скоро в нас настане тиша і добробут, і потреба людей у цій залі нарешті буде задоволена.
Сьогодні можу сказати, що багато хто побачив філармонію з іншого боку. До нашої команди прийшли справжні ентузіасти, творчі люди, чудові вокалісти. Ми створили новий сайт, працюємо із соцмережами, бо необхідно відповідати своєму часу, розвиватися... Ми — державна структура, тому з фінансового погляду буває скрутно, поширення інформації є дорогим для нас. Я вважаю, що держава могла б законодавчо допомогти в цьому питанні, наприклад, надати певну кількість білбордів суто на потреби державних інституцій. Я подорожував Європою, де вивчав діяльність філармоній. У Польщі, наприклад, 70% фінансується з державного та міського бюджету, а 30% має заробити сама філармонія, причому директор виконує функцію менеджера. Такий підхід має збільшувати стимул працювати і давати більше свободи від планів, штатних розкладів, безлічі різних звітів. Сьогодні ми перебуваємо під обласним підпорядкуванням, тому обмежені певними рамками. І я дуже сподіваюся, що реформи, на які ми всі очікуємо, торкнуться культурних інституцій теж.
Я дуже радий, що наша філармонії продовжує роботу і що ми потрібні. Сьогодні навіть більше людей відвідують концерти, аніж раніше, бо мистецтво має здатність перекривати негативну енергію і давати відчуття гармонії.
Минулого місяця до нас приїжджав чудовий російський піаніст В’ячеслав Грязнов, і перше, що він зробив, вийшовши на сцену, це підтримав Україну, висловив свою думку щодо поточних подій і певним чином навіть вибачився за свого президента. Днями ми чекаємо російського піаніста Євгенія Михайлова, який не підтримує політики Путіна. Тобто ті, хто приїжджає до нас — це люди не лише з музичною «вагою», а й із власною думкою, логікою. І хоч би які гроші пропонували мені, я ніколи не запрошу деяких, хоч і дуже талановитих музикантів, які негативно висловлюються щодо України.
Багато було проблем упродовж нашої незалежності, але найголовніше те, що ми завжди відчували себе вільними. Україна завжди була відкритою і ніби випромінювала світло. Сьогодні хочеться, щоб ми перестали бути затьмареними тим, щоб відбувається, і Україна стала гостинною та щирою для всього світу.
