Допис користувача Олександра ЗЕЛІЧЕНКА, російського публіциста (спільнота «Соло із соцмереж з... оркестром»)
Це слово стало широко вживаним на початку восьмидесятих. І спочатку дуже мені не подобалося. Поки я не став помічати, що в ньому прямо відбилася зміна глибинного характеру нашого спілкування, коли до його сутнісного змісту — перетворення багатьох «я» в одне «ми», все більше стало підмішуватися порожнє спільне вбивання часу.
• Революція 91-го року зробила це вбивання часу не таким уже й пустопорожнім: тусовка перетворилася на засіб соціального захисту, а також соціального успіху. Без неї нікуди: свої тобі допоможуть, свої тебе захистять, жити без своїх неможливо... Як не дивно це може звучати, перехід до капіталізму на рівні невеликих груп не роз’єднав, а згуртував нас: виживати поодинці за радянських часів було набагато простіше.
Зворотною стороною цього процесу стала сувора заборона на напад на своїх. Ось цього свої не терплять значно більше, ніж чужі. Це зрада, удар у спину. Найстрашніший гріх. Від чужих чекати такого нормально. Але від свого?.. Смерть зрадникові!
• Закони тусовки суворі і за інших обставин могли б здатися справедливими. Але не за наших.
Тобто в буденному житті все нормально. Відчуття ліктя. Захищена спина. Взаємодопомога та взаємовиручка. Рука руку миє, і обидві чисті. Буває, звичайно, що друг раптом здійснює вчинок не дуже порядний, ну, так на те він і друг, щоб не дуже чіплятися... І взагалі — не судіть... Загалом — все гаразд.
• А ось у суспільному, громадському житті все абсолютно інакше. Тобто так само, звичайно, поки суспільне це життя обмежується забезпеченням вигод для своєї групи — неважливо великої, на зразок партії, або не дуже великої. А ось, коли йдеться про прагнення забезпечити вигоди не для своєї тусовки, а для всього суспільства, то тут починаються проблеми. Тому що раз у раз доводиться наступати на ногу найближчим однодумцям і соратникам. То виправляти неточності, то договорювати недомовлену правду... І при цьому інколи збиткуватися, інколи сміятися, інколи лаятися — тут уже все залежить від законів жанру публічного виступу. Звертатися ж доводиться до широкої аудиторії. Ось і виходить так, що ти змушений постійно порушувати правила співжиття, які існують у малій групі: нападаючи на сказані ними слова, раз у раз як би нападати на близьких людей.
• Це, як ви краще за мене розумієте, вельми небезпечно в тому сенсі, що прирікає трибуна на самоту і повну соціальну незахищеність: одинакам погано живеться серед зграй. І тому людей, які наважуються на таке, можна перелічити на пальцях, причому пальців однієї руки для цього буде надто багато.
• А що виходить у результаті? А виходить річ вельми страшна. Виходить, що ми не можемо говорити всієї правди. Ми оточені забороненими темами, і теми ці заборонені зовсім не владою. Вони заборонені кодексом тусовки. З її головною заповіддю: не поминай ближнього свого некомпліментарно — ні справи його, ні слова його, ні дружину його, ні ближнього його...
• Чому це страшно, сподіваюся, пояснювати не треба. Менше зло тут — що ми плутаємося в своєму колі та плекаємо псевдокумирів. Навіть більше — як група ми раз у раз фальшивимо, не договорюємо правди і, як наслідок, лишаємося тієї довіри, яку завжди викликає сказана правда. А жодного іншого соціального ресурсу, окрім цієї довіри, у нас немає і бути не може. Останкінську вежу нам ніхто не дасть. Хоч ти її штурмуй. У разі успішного штурму все одно дістанеться вона не нам, а штурмовикам. Значить, залишається лише правда.
• Але правда має бути тільки правдою. Без домішки брехні. Домішка правду вбиває. Як ложка дьогтю. А тільки правда порушує закони тусовки. І... «ця пісня гарна, нова — починаймо її знову».
Нам необхідно навчитися розривати це зачароване коло. Відокремити суспільне від особистого, від дрібногрупового. І зробити це, звичайно, потрібно перш за все у своїй голові.
Саме у тому місці, де зробити це найважче.
