Львів’янка Ірина Лащенко зовсім не ображається на маму... Ні, вона розуміє, що виїхати на заробітки в далеку Іспанію матусю змусила бідність. І бажання мати своє житло та вивчити дітей. Але сталося те, що сталося: тринадцять років дівчинка була позбавлена материнської ласки. Рано привчилася готувати сніданки та обіди для тата і молодшого братика. «Саме ця обставина, — наголошує Ірина, — і вплинула на мої подальші плани і зацікавлення. Із 17 років я почала допомагати дітям, позбавленим батьківської опіки». Крім того, зрозумівши, що в цьому житті треба бути сильною, Ірина почала займатися бойовими мистецтвами. Ніколи не сподівалася, що стане чемпіонкою світу з кікбоксингу... Але стала! Допомогла наполегливість, вона постійно виручає Ірину.
Тепер молода жінка (Ірина не вражає міцною статурою і розмірами біцепсів — радше тендітна і гарна) переймається долею дітей з «важких родин», які живуть у Львові та Львівській області. Знає проблеми кожної з них.
«Я спілкуюся з дітьми, які живуть у дитячих будинках сімейного типу, — розповідає Ірина. — Серед моїх друзів є хлопчик і дівчинка, яким уже по 18 років. Даю цій дівчинці уроки самозахисту. Хлопець теж мені часто телефонує, радиться з того чи іншого приводу. Бачить у мені старшого друга. Інколи названим батькам не все скаже, а від мене у нього немає секретів. Оскільки раніше я трохи працювала у відділі у справах дітей, то у мене там залишилися певні зв’язки. Завдяки цьому я можу вирішити деякі проблеми цих дітей».
Чемпіонка світу розповідає, як її вразили двоє хлопчиків-«мауглі». Їх забрали від батьків на реабілітацію, але вони досі не вміють розмовляти, а один навіть сидіти ще не навчився. От що значить згаяти час і не дати вчасно дітям того, що вони потребують. А інколи буває так, що батьки чудові і діток ростять гарних, але держава мало допомагає їм матеріально. А це також нераціонально. Коли батьки відповідальні і намагаються виховати достойних громадян держави, справжніх українських патріотів, то навіть незначна фінансова підтримка може суттєво допомогти. Навчимося підтримувати «найкращих» і раціонально використовувати народні кошти, вважає кікбоксерка, —виховаємо чудове покоління сучасних українців.
Далі Ірина розповідає, як самотужки організувала передачі дітям у місто Щастя, що на Луганщині: «Я познайомилася з переселенкою, яка у Львів приїхала з 4-річним сином. За деякий час вона повернулася додому і влаштувалася там працювати в школу-інтернат. Мені захотілося, щоб дітки із Щастя отримали подарунки від галичан. Адже від таких «дрібничок» залежить їхнє ставлення до України. А оскільки Олі я довіряла, то була впевнена, що все, зібране нами, дійде за призначенням. За деякий час Оля вислала фотографії задоволених діток з нашими подарунками. Не менше раділи і ми, волонтери. Ви не уявляєте, як приємно допомагати іншим людям і усвідомлювати, що від цього міцнішою стає Україна!»
У свої 24 роки Ірина дивує схильністю до аналізу і цілком зрілими думками: «Я веду секцію з жіночого самозахисту. Помітила, що дівчата-сироти та вихідці з неблагополучних сімей дуже жорстко працюють на снарядах і набагато активніші в поєдинку. Їм не вистачило тепла в дитинстві, тому вони агресивніші, ніж ті дівчата, які виховувалися в нормальних умовах. Намагаюся залучати дівчаток-сиріт до волонтерських справ і бачу, що це впливає на них позитивно. Було б гірше, якби плакала над їхньою долею чи постійно висловлювала якісь співчуття... Тепер ми як сестри і віримо, що навіть малими справами можемо змінити світ на краще! Мені теж свого часу бракувало материнського тепла, але тепер я знаю, що це тепло можна отримати і від земляків. Хай навіть воно прийде як вдячність за наші добрі справи».
