Із великим інтересом зустріла українська, та не тільки, громадськість нове знакове видання «Сестра моя, Софія...», викликане увагою до важливої, недооцінюваної ланки взаємин українців із навколишнім слов’янським світом. Приємно усвідомлювати, що всупереч донедавна проповідуваному «братерству» то зі «старшим братом» російським, то з народом польським — сусідами, з якими часто виникали війни та спірні територіальні проблеми, нова ланка вільна від усяких непорозумінь.
Із наведених діянь найвідоміших болгарських діячів, деякі з них стосуються України, наприклад, зі споминів Г Димитрова, я вперше дізнався, що найближчий соратник Й. Сталіна по керівництву Комінтерном не був посвячений у таємні переговори з гітлерівським керівництвом, зокрема про долю самого Комінтерну, а керівник більшовиків України М. Хрущов — про вирішення українсько-польських територіальних суперечок. Останній, як відомо, підготував пропозиції щодо утворення нових західноукраїнських областей на предковічних етнічних українських теренах, виправляючи несправедливі неточності «лінії Керзона». Берестейщину, українські поселення в якій досягають до Білої Вежі — серцевини Біловезької Пущі, віддано в склад Білоруської СРСР (нібито для зручностей Західного військового округу та нероздільності радянської ланки шляхів Москва — Берлін). Від України відібрано також Дністровське Лівобережжя — з приєднанням до Молдавської РСР (80% населення — українці). До загарбання 1940 року Бессарабії в складі України була Молдавська АРСР як плацдарм для нападу та розширення СРСР, яку після створення Молдавської РСР безпідставно передали до складу останньої.
Очевидно, прагнення українців до рівноправного братерства були зрозумілішими та співзвучними південним сусідам, що також боролися за національне та соціальне визволення, ніж, скажімо, твори О. Пушкіна, що прославляв кавказькі загарбницькі війни та мріяв про злиття всіх слов’янських рік «в русское море». Болгарсько-українським літературним зв’язкам присвячені навіть монографії, бажано, щоб зазначена тематика висвітлилась і в газеті. Мистецьким українсько-болгарським зв’язкам багато уваги приділив і співавтор екстракту Дм. Степовик, цій тематиці присвячені і його монографії, зокрема про видатного скульптора Паращука, що бажано висвітлити в часописі.
Загострення потреби висвітлення болгарсько-українських взаємин (відчувається, що «День» ініціює перетворення Болгарії в нашого справжнього стратегічного партнера) спонукає не тільки журналістів, письменників, а й істориків і всіх небайдужих зацікавитися особою великого київського князя Святослава.
Святослав — великий український державник, збирач руських земель. У різних працях, навіть вміщених в екстракті, автори ніяк не визначаться, яке прізвисько присвоїти цьому неординарному діячеві. На відміну від великих київських князів — Володимира та Ярослава, яких прийнято називати, відповідно, переважно Великим (іноді — Хрестителем чи Святим) та Мудрим, Святослава називають і Великим, і Хоробрим, і Завойовником, і Славним. Вживані нащадками прізвиська, на відміну від офіційних в час діяльності історичних осіб, вживаються сучасниками згідно з особистими судженнями та симпатіями. Проте вважаю, що прізвисько «Завойовник» недоречне, оскільки діяльність цього державця та полководця спрямована не для завоювання, захоплення чужих земель( на відміну від практики наших сусідів), а для об’єднання в одну державу споріднених слов’янських племен. Цю історичну місію виконав Святослав, його спадкоємцю Володимирові залишилось відвоювати від західних сусідів т. зв. «червенські городи» та згуртувати всіх спільною християнською релігією. Розгром Хазарського каганату, що намагався підкорити та зробив своїми данниками русичів, не завершився їхнім завоюванням, як і супутніх ясів, касогів чи волзьких булгар. Показово, що, від’їжджаючи після поховання матері Ольги у задуману ним нову столицю, Святослав залишив удільними правителями своїх синів тільки в руських землях. Для Святослава, мабуть, найдоречнішим буде титул Хоробрий.
Вважаю, що спільними зусиллями українських і болгарських істориків вдасться спростувати думку окремих з останніх, що війна Святослава на Балканах — це не початковий епізод московського імперського вторгнення, а прагнення великого київського князя створити спільну слов’янську державу.
У радянській історіографії в трійці великих київських князів найбільше поталанило Ярославу як творцю «Руської правди», засновнику легендарної бібліотеки, «свату» найбільших європейських дворів. Навіть спорудження Софії Київської, яке при ньому завершилося, приписувалось майже одноособово Ярославу, хоча і задум та левова частка спорудження такого масштабного об’єкта належить до князювання Володимира, в часі перебування Ярослава в Новгороді. Мабуть безбожна влада не могла простити Володимирові хрещення Русі , вважаючи релігію «опіумом народу». Настав час, нарешті, віддати належне кожному з трьох великих київських князів, виокремивши Святославів полководницький геній.
