Нещодавно прочитав «Звернення традиційних Українських Церков до вірних та до всіх людей доброї волі» Ініціативної групи «Першого грудня» (/3031873), яке не може залишити байдужим кожного українця, який уболіває за долю своєї нації, народу і держави. Це й спонукало мене написати цей відгук.
Немає чим тішитися, що «виросло нове покоління українців, не обтяжених вадами радянського минулого». А чим кращі вади минулих двадцяти років? Так, ще гірші! Жахлива корупція, яка пронизала і владу, і суспільство, і навіть Церкву. А хабарі за оцінки, за екзамени, за атестати у школах і дипломи у вишах, та чи не в усіх середніх та вищих навчальних закладах (і навіть духовних), за місце роботи чи служіння (на парафії)? А хто не знає, що відбувається в нашій медицині, коли без відповідної названої суми на хворого і не подивляться? Скільки з цієї причини у нас трагедій? Хто про це з молоді не знає? А скільки розпалося сімей та покалічених молодих душ і доль через виїзди мільйонів батьків за межі України в пошуках праці? А безробіття у нас, від чого і пияцтво, і наркоманія, і злочини, і поширення ВІЛ та інших хвороб?
На жаль, і ця молодь деградована. І вона не бачить для себе в нас щасливого майбутнього, тому також мріє та шукає шляхи виїзду за межі України, щоб там знайти для себе краще місце... Чи не з цих причин та інших подібних наша молодь (чи не зазвичай?) вульгарна, розбещена і байдужа до вищих цінностей?
«За десятиліття панування безбожництва серед багатьох укорінилася думка, що перше місце в житті належить матеріальним речам. Для таких людей багатство та можливості, які воно дає, стали ідеалом і сенсом життя...» Ця думка ще більшою мірою жахливо і шалено мусована через увесь ніким не контрольований інформаційний простір низькопробними західними фільмами й різноманітними програмами та шоу. Молодь, і середнє покоління переконані, що матеріальні блага (добробут, комфорт, дороге авто тощо) найважливіші, і докладають усіх зусиль, аби досягти цього.
«Але матеріальне багатство, — як сказано у «Зверненні», — завжди породжує в людині гедонізм (гонитву за насолодами) та егоїзм (самолюбство), які призводять до корупції, тобто руйнування, в усіх сферах життя — державній, політичній, суспільній, особистій та релігійній». Так, так, і в Церквах.
Хіба наші церковні поводирі (єпископи, архієпископи, митрополити) і приближені отці їхніх курій не є насправді магнатами-багатіями, для яких матеріальне на першому місці? У Церквах також є поділ на клани багатих та бідних, своїх ближніх і чужих дальніх. Хіба віряни не бачать і не знають, хто як із них живе в комфорті, достатку (круті авто, розкішні вілли і под.) чи просто виживає? І тут нечесно і не по справедливості.
Так, півкроку, півслова, півправди ніколи й нічого не вирішить до кінця, а лише наполовину. Аби щось зробити до кінця, потрібно відверто говорити всю правду! «Риба гниє з голови», — часто повторюють це прислів’я, коли закидають про провину «верхів» (керівництва). «Але ж рибу чистять із хвоста», — кажуть, коли «верхи» всі свої провини, проблеми та способи їх розв’язання перекладають на низи.
Тому після розмов із багатьма священиками УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ та єдиного спільного висновку категорично заявляю: нашу націю, народ і державу може врятувати лише Бог через Церкву Свою, в особі її священнослужителів, де на першому місці — єпископи. Якби традиційні у нас Церкви об’єдналися (найбільшою мірою це залежить від єпископів), то це була б найбільша, найпотужніша впливова сила в державі. Вона успішно і результативно диктувала б свою волю як Божу волю в моральному плані: президентові, уряду, Верховній Раді, всім представникам влади на місцях, усім державним та приватним установам, зокрема всім навчальним закладам, — загалом усьому народу. Тоді наша держава досить швидко піднялася б на вищий рівень життя. Не було б тоді ані вмирання духовного життя і морального занепаду суспільства, ані наркоманії, ані пияцтва (зрештою, не займала б Україна першого місця у світі щодо дитячого алкоголізму) тощо, не було б корупції, та й взагалі не було б ніякої кризи (в Україні для цього є і потенціал, і необхідні ресурси). Щоб це здійснилося, нам передусім потрібні жертовні слуги Божі для народу, які не дозволили б собі бути якимсь додатком до суспільного життя, а були б його духовними поводирями, бо добровільно взяли на себе перед Богом обов’язок і відповідальність (!) за збереження чистоти віри, тому самі мусять бути прикладом та взірцем великої віри, чистоти, вбогості, простоти, скромності, чесності, справедливості, милосердя, любові та інших високих духовних чеснот, якими свідчили б і подавали б приклад суспільству чесних і справедливих відносин у Церкві як у видимій земній частині.
Це і є вірний та надійний шлях порятунку.
