У розвинутих демократичних країнах політична еліта виховується від початкових шкіл. Любителі працювати на громадській ниві стають президентами своїх класів у школах, відтак подають кандидатури до локальних, а потім і до національних публічних установ. Надіюсь, що ця суспільно-політична динаміка влучно співпадає з терміном «рутинізація», який подає шановний автор. На Україні цей процес тільки народжується. Багато хто із політичних гравців тепер є випадковими людьми, які включилися в політичне життя з суто особистих або з іноземних політичних інтересів. Коли демократичним суспільствам допомагають знаходити компроміси в національному залагодженні релігійні установи, традиційні норми цивільної поведінки, також баланс галузей державного уряду, то багато із цього бракує Україні та й іншим державам на пострадянському просторі. Радянська влада офіційно забрала від народу релігію, знизила засади міжлюдських відносин і підпорядкувала громадян підкорятися вертикалі панівної еліти. Однак залишилось одне в народі, чого ніхто не зміг від нього забрати — це особисте щире відношення людини до людини. Наведу приклад. Турист у Києві мав лише іноземну валюту заплатити за таксі. Водій її схопив і від’їхав, а пасажир уже й не очікував його побачити. Але за кілька хвилин той повернувся з усмішкою і з вдячністю, що мав нагоду прислужитися своєму клієнтові. Такий випадок треба ще пошукати в столицях «розвинених країн». В Україні також свідомо чи несвідомо панує народне стихійне очікування сповнення ідей: козаччини, Січових стрільців і УПА. Ще Кремль ніколи так не очорнював згадану третю хвилю боротьби українського народу, як це робив у минулому і робить теперішній уряд. Хоч у принципі уряд Януковича не визнає УПА, однак її пісню «Лента за лентою» співають при різних нагодах, вона навіть звучала на гучній зустрічі Нового року у Києві.
«Літопис УПА» вже має близько 60 томів і ніхто не затикає уста правді про боротьбу ОУН і УПА. Історія змагань українського народу для самоопановування не може не вплинути на роздуми політичної української еліти знайти принаймні якийсь мінімум для блага національних інтересів. Хоча позитивним є те, що політичні процеси в Україні демократичніші, ніж в Росії. У Москві будують владу на ідеальний взірець «Республіки» Платона, в якій про щоденні турботи правлячої еліти дбали раби, а в Росії половина населення живе в нужді, а 25% нижче за рівень бідності.
