Після багатовікового поневолення своїми сусідами Україна наприкінці ХХ століття рішенням Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року та Всеукраїнського референдуму 1 грудня того ж року проголосила свою Незалежність.
Так склалося, що до 1991 року ми, українці, звертаючи погляд на свою історію, знаходили на її сторінках переважно події сумні, смутні. Наша історія це — боротьба за незалежність, тобто жити так, як бажає народ, а не терпіти над собою зверхність наших сусідів близьких чи далеких зі Сходу чи Заходу.
У ХХ сторіччі в 1917—1921 роках наче блиснуло сонечко незалежності, але його «погасили» переможці у Першій світовій війні, які проголосили лозунг самовизначення народів, але стали надавати його вибірково. Україна була здана сусідам — Росії, Польщі, Чехословаччині й Румунії.
Після Другої світової війни здавалося, що в СРСР, під політичним псевдонімом якого виступала Росія, щось зміниться, бо, скажімо, Українська РСР була навіть серед держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй у червні 1945 року. Мабуть, для видимості навіть створили міністерства закордонних справ і оборони Української РСР. Але й надалі Москва, Кремль були володарями України.
Здавалося, СРСР, поборовши у надзвичайно важкому протистоянні нацистську Німеччину, зайнявши у війні на Заході практично пів-Європи, а згодом на Сході відвоювавши у японців легендарний Порт-Артур (тепер китайське Люйшунь), Південний Сахалін і Курильські острови, буде вічно існувати як єдина у світі імперія.
Проте СРСР роз’їдала віджила політична і економічна системи. Треба мати на увазі, що минули часи, коли народ тримали в закритій системі. Близько п’яти мільйонів радянських солдатів і офіцерів під час війни побачили Німеччину й Захід, а після війни протягом майже півстоліття — сотні тисяч (якщо не мільйони) радянських військовослужбовців побували в окупаційних військах поза СРСР. Чи могло це залишитися без наслідків? Звичайно, ні. Спочатку намагалися призупинити цей розпад держави-імперії, але генсеку Горбачову довелося взяти курс на «перебудову», що не врятувало СРСР.
Настав 1990 рік. 16 липня Верховна Рада тоді ще УРСР приймає Декларацію про державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах.
У Москві намагалися зупинити процес розпаду СРСР. 19 серпня 1991 року здійснено спробу державного перевороту так званим «ГКЧП», спрямованого на збереження існуючого режиму. У відповідь першою оголосила незалежність Російська Федерація. 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР приймає Акт про повну незалежність України, який був підтверджений на референдумі 1 грудня 1991 року.
У світовому співтоваристві з’явилася нова незалежна держава — Україна, яка урочисто проголосила намір будувати своє майбутнє на принципах демократії й поваги до загальновизнаних норм міжнародного права, додержання прав і свобод людини.
Підписанням президентом України Гельсінського заключного акта і Паризької хартії для нової Європи та ряду інших країн Україна стала повноправним учасником Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Ставши повноправним членом такої нової міждержавної структури, як Рада Північно-Атлантичного співробітництва, Україна активно включилася в її діяльність, зокрема виступила одним із співавторів ідеї створення на базі НАТО сил підтримання миру, які діяли б за мандатом ОБСЄ. Про авторитет України у світовому співтоваристві свідчить, зокрема, участь представників наших Збройних Сил у стабілізаційних процесах у різних «гарячих» точках планети.
Здобуття незалежності 1991 року не означає, однак, що боротьба за повну незалежність, зокрема економічну й духовну, закінчилася. Навпаки, нам треба наполегливо працювати, щоб побудувати справді Українську Самостійну Соборну Державу, йти шляхом демократизації та європеїзації, розвивати економіку.
Дуже турбує намагання політичної еліти поділити Україну за менталітетом, мовою, релігійною орієнтацією тощо. Здається, що саме це дає їм, цим політичним угрупуванням, право на існування, бо без цього була б єдина національна ідея — домогтися європейського способу життя з розвинутою економікою, без суттєвого безробіття, справжнім захистом прав людини і громадянина, забути про корупцію і побори, мати віру у стабільність приватної власності і валюти тощо.
На превеликий жаль, з часом, замість покращання, спостерігається погіршення. Уряду не вистачає коштів, щоб задовольнити життєві потреби держави. Водночас ми, пересічні громадяни, не зрозуміємо, як може існувати економіка в тіні, коли все йде на особисте збагачення, не вносячи в бюджет належних платежів. Який ще державний апарат потрібен, щоб раз і назавжди викорінити це зло? Мабуть, ті, хто мав би це робити, самі «пасуться» на цих тіньових підприємствах. У наш час ніщо не може довго бути невідомим, а велика діяльність — тим більше. Ось ці крадіжки з бюджету («відкати»), сприяння незаконній прибутковій діяльності є тим злом, яке гальмує наш економічний розвиток. Цьому злу треба оголосити беззастережну боротьбу! І таку відповідальність покладаємо на Президента України Віктора Януковича, бо тільки його воля здатна зробити суттєвий прорив у цьому напрямку.
Народ не може жити повноцінним життям, особливо коли немає роботи, яка б утримувала сім’ю. Пенсіонери невдоволені не тільки низькими розмірами пенсій, а й вкрай несправедливим розподілом пенсійних виплат, коли існують досить високі пенсії для вибраних. Турбують народ платні медичні і освітні послуги. Найгірше із захистом прав у правоохоронних органах. Вони успадкували правила радянської системи, яка не могла б похвалитися справедливістю й людяністю. Треба докорінно міняти і міліцію, і прокуратуру, і суди. Дуже турбує намагання окремих політичних сил домогтися перемоги на виборах підкупами і фальсифікаціями. У самоуправлінні територій повинно бути більше демократії і особливо володіння належними коштами.
Тож давайте нарешті спільними зусиллями змінимо ситуацію на 23 році існування незалежної України. Не вірмо обіцянкам зі Сходу чи Заходу — «праця єдина з недолі нас вирве!»
