У кожного був свій шлях до одного з див рукотворної природи Криму — Нікітського ботанічного саду, колекція якого налічує понад тридцять тисяч видів, гібридів і сортів рослин практично з усіх країн світу. Особисто мені вперше пощастило вдихнути його неповторне повітря разом з дружиною в серпні 1983 року. До речі, потрапити в холодок бамбукового гаю, гігантських секвоядендронів та небачених японських криптомерій довелося в дивний спосіб, із моря, підіймаючись до субтропічної казки в гору, хапаючись за звисаючі корені й ліани, а не згори, від задимленої траси, як зазвичай заведено. Відтоді бував там не раз, за кожної щасливої нагоди.
ДЕТЕКТИВНА ІСТОРІЯ ПОВЕРНЕННЯ ГЕРБАРІЮ
Цікаво, що найперше (зрозуміло, заочне) знайомство зі славним іменем Анатолія Коверги — двадцять третього за рахунком директора Нікітського ботанічного саду (1939—1958) — сталося ще раніше, десь на початку 1970-х років, коли семикласником на сторінках улюбленого журналу «Юный натуралист» прочитав майже детективну розповідь. Виявляється, під час гітлерівської окупації найстарішій науковій установі Криму було завдано, здавалося б, непоправної шкоди: 1941-го до Німеччини автоколоною вивезено безцінну колекцію гербарію, який із часу заснування саду близько півтора століття дбайливо збирало кілька поколінь ботаніків. Тож коли навесні 1944 року ботанічний сад відвідав маршал Радянського Союзу Федір Толбухін, Анатолій Коверга довірливо поскаржився йому на цю біду. (У фондах Кіровоградського обласного краєзнавчого музею зберігається світлина, на якій, імовірно, зафіксовано саме цей момент, оскільки на ній, крім самого полководця та його колег, є також зображення нашого героя та письменника Костянтина Паустовського.) Негайно по всіх фронтах за підписом Толбухіна розіслали циркулярного листа. Так розпочалися пошуки легендарного гербарію. Незабаром надійшов і перший відгук. Сповіщали, що колекцію буцімто бачили в польській Познані...
Відтоді, втрачаючи й знову отримуючи надію, Анатолій Коверга — неспокійний вчений у погонах полковника — рухався слідом за наступаючими радянськими військами (Одер, Зеєловські висоти, Берлін) — від одного звільненого міста до іншого, консультуючись із німецькими ботаніками, залишаючи позаду тисячі кілометрів небезпечних доріг Польщі й Німеччини. У квітні 1945 року, коли ще тривали бої за рейхстаг та імперську канцелярію, в штабі фронту на пошуковця чекало багато листів: писали офіцери, солдати, співробітники штабів, кореспонденти фронтових газет, розвідники. Одні в Ліберфельді поблизу Дрездена знайшли «в ящиках багато засушеного сіна в папері», інші — в Нойзенхагені щось схоже, ще хтось пропонував їхати до австрійського Тіролю, але... Всі ті ризикові мандри не приносили очікуваного результату.
Поталанило аж у Бенгені, що в Сілезії. Там, у покинутих конюшнях, серед поспіхом кинутої величезної ентомологічної та орнітологічної колекцій Академії наук Української РСР, серед штабелів книжок, вивезених із бібліотек Києва та інших міст, знайшовся не тільки гербарій Нікітського ботсаду, тобто майже дев’яносто тисяч аркушів із засушеними рослинами, а ще й гербарій Інституту ботаніки АН УРСР! Безцінні для науки речі щасливо повернулися в Україну.
Згодом довідався з літератури про те, як у роки тієї ж війни Анатолій Коверга в насінні рослини з поетичною назвою «золотий дощ» знайшов замінник імпортному медичному препарату, якого тоді потребували поранені бійці на фронті. Крім того, знання біохіміка стали йому в пригоді, коли створював ефективні запальники до пляшок з горючими рідинами, які широко використовувались для боротьби з гітлерівською технікою.
НЕСПОДІВАНА ЗНАХІДКА
Відверто кажучи, незабаром після прочитаного прізвище цієї непересічної особистості якось забулося, а пригадалося нещодавно, коли гортав «Історичний календар Кіровоградщини на 2014 рік» Володимира Боська, в якому міститься довідка, що йдеться про нашого земляка, котрий народився 1904 року в хліборобській родині села Тернівка Новоархангельського району нинішньої Кіровоградської області.
Тож, коли Зоя Грицайова — зберігач фондів згадуваного краєзнавчого музею — познайомила з матеріалами про життя і наукову діяльність вченого, переданими закладу 1989 року дружиною Анатолія Коверги Єлизаветою Львівною, відкрилося ще більше цікавого. Його участь у Громадянській війні, поранення, робота в сільському господарстві, навчання... Ось, наприклад, «Студентська картка», виписана на ім’я Коверги Анатоля Теодоса Софроновича, котрий з вересня 1927 року навчався на «робфаці Донецького І.Н.О. в місті Луганському». Подвійне ім’я — Анатоль Теодос — в жодному документі в подальшому не фігуруватиме. Втім, тернівський краєзнавець Василь Когут розповів, що односельці називали Ковергу не інакше, як Тодосієм!
Далі, з 1930 року, було навчання в Ленінградському університеті, аспірантура, поглиблене вивчення фізіології та біохімії рослин. А вже наукові дослідження в Нікітському ботанічному саду увінчалися успіхом: 1939 року науковець захистив кандидатську дисертацію, результати якої плідно впроваджувалися в практику садівництва. Не випадково того ж таки року, на посаду директора Нікітського ботсаду Академія сільськогосподарських наук рекомендувала саме Ковергу.
...Після майже детективної історії з поверненням знаменитого гербарію на плечі Анатолія Софроновича лягла величезна й відповідальна наукова та організаційна робота, з якою він успішно впорався і відродив колишню світову славу свого дітища. Не дивно, що в його орденська книжка містить записи про нагороди як бойові, так і трудові: ордени Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани», медалі «За відвагу», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941—1945»... Були й відзнаки учасника Всесоюзних сільськогосподарських виставок у Москві з 1954-го до 1957 рр. Грамоти Президії Верховної Ради УРСР (1954, 1962 рр.). 1952 року разом з колегами вчений став лауреатом Державної премії СРСР (тоді Сталінської) в галузі сільського господарства за виведення нових сортів абрикосів, слив, інжиру та маслин.
Серед багатьох наукових та популярних праць біолога, зокрема, «Никитский ботанический сад. Путеводитель» (із 1950 року видання неодноразово перевидавалося), нашу увагу привернуло фундаментальне дослідження «Цитрусовые культуры Китайской Народной Республики», здійснене після поїздки до далекої країни. У названому кіровоградському сховищі старожитностей зберігається двомовний документ, який засвідчує, що 1 липня 1958 року прем’єр Державної Ради КНР Чжоу Ень-лай вручив йому за проведену роботу медаль «Китайско-Советская дружба».
У післявоєнний період, крім наукового центру, Нікітський ботанічний сад поступово стає обов’язковим об’єктом відвідування іноземними делегаціями й почесними гостями з Іспанії, Угорщини, Афганістану та інших країн світу.
Зрозуміло, що в житті й науковій діяльності нашого земляка, котрий очолював Нікітський ботанічний сад двадцять найдраматичніших років, працював там також завідувачем лабораторії фізіології рослин і навіть пішов у вічність на робочому місці 1989-го, Сад відігравав найвизначнішу роль.
* * *
...Виходить, перше і незабутнє враження дендропарк справив на мене ще за життя Анатолія Софроновича! Знати б тоді, що він родом із Кіровоградщини...
Варто нагадати, що у серпні цього року минає 110 років від дня народження цього визначного ботаніка й дендролога, якого українці повинні пам’ятати й шанувати.
Тим паче, що неординарний життєвий шлях уродженця Центральної України Анатолія Коверги ще раз промовисто доводить, що Крим таки наш!
Хай би що там казали...
