Спостерігаючи за поведінкою деяких депутатів від пропрезидентської фракції НУ-НС останнім часом, розумієш, що не варто ні дивуватись, ні обурюватись, адже це — нормально. Це — нормальний... «пацюкізм».
Багато хто чув про таку прикмету: якщо пацюки тікають з корабля — то він приречений потонути. Дії людей, які донедавна офіційно виставляли себе як ющенківці, свідчать про те, що навіть найближче оточення вже не вірить у спроможність В. Ющенка впливати на ситуацію і поборотися за другий термін своїх повноважень. Здається, його вже остаточно списали з рахунків... А раз так, то навіщо за нього триматися? Тікаймо, поки є куди!
Проте знаючі люди стверджують, що розповіді про надприродне чуття пацюків — усього-на-всього казка, міф, придумка. Нічого вони не відчувають і чудово тонуть разом із кораблями. А якщо залишають їх, то з іншої причини — нічого їсти, все вже з’їли, а десь поруч пахне смачненьким. Отож чи варто дивуватися з поведінки депутатів? Та навіщо їм ті дострокові вибори, якщо вони на п’ять років непогано прилаштовані; а чи в опозиції, чи в коаліції — яка різниця? А як щодо Президента? — Та що з нього тепер візьмеш? Він уже все — «бита карта»... Тож — вперед, за новими політичними зірками, посадами, грошима та іншими матеріальними ознаками благополуччя й успіху!
Як дивитися на все це Віктору Андрійовичу? Йому, напевне, зараз зовсім сумно й невесело. Хоча, з іншого боку, воно й на краще — чим менше пацюків на твоєму кораблі, тим більше їх стає на кораблі конкурента. А як вони там будуть себе поводити — спрогнозувати неважко. І врешті-решт, доля корабля, що потрапив у шторм, ніколи не залежала від пацюків. Його може порятувати лише команда на чолі з капітаном, який знає, що треба робити, і дає потрібні накази. Хоч і прикро від баченого, але відчуваю якесь психологічне полегшення: люди, які мені завжди були вельми несимпатичні, нарешті скидають маски і показують свої справжні обличчя. Нарешті відпадають ті «любі друзі», які побігли до Ющенка тільки тому, що в нього були реальні шанси стати президентом. Вітер змінився, то ж природно, що зараз вони тікають. І це добре, бо нарешті зникне щільне оточення, яке всі роки ізолювало В. Ющенка від його справжніх прихильників, висіло на шиї ніби пудові вагарі, паразитувало на Президентові задля задоволення своїх шкурних інтересів. Коли зникають фальшиві друзі, — нарешті починають помічати справжніх. Не скажу, що всі, хто ще залишився, — шоколад, але процес іде.
Що міг би порадити Віктору Андрійовичу? — Робити свою роботу. Україна перебуває в кризі, переживає дуже скрутні часи. Є чим займатися, справ вистачить для всіх. До кінця повноважень ще цілий рік, зробити можна дуже багато. Для країни, для людей. Особливо, якщо не перейматися думками про другий термін, не зважати на шкурні інтереси свого оточення, не боятися образити когось із них, щоб, не дай Боже, не побіг. Та нехай біжать: чим більше втече, тим менше залишиться. І чим менше буде поруч «ненаситних утроб», тим легше буде нагодувати людей.
