Опублікувавши в «Дні» №68 від 13.04.2001 р. листа кандидата фізико-математичних наук Олександра Воїна «Криза істини», ми запросили вчених, експертів і наших читачів взяти участь у дискусії про вироблення єдиних наукових підходів до розуміння сучасного стану нашого суспільства для того, щоб нарешті розібратися в складних трансформаційних процесах соціуму і відповісти на запитання: яка філософія повинна бути в основі програми його розвитку? Сьогодні ми публікуємо лист Тетяни Воропай, доктора філософських наук, доцента Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Продовження дискусії — у наступних випусках «Пошти «Дня».
У листі О. Воїна ностальгія за раціональністю тісно переплітається зі споконвічною утопією — повернутися назад на триста років, пройти спокійно і мужньо той шлях, що пройшов Захід, починаючи приблизно з Локка і Декарта, створити міцні і непідвладні моді демократичні інституції, а потім вже стукатися у двері європейського будинку. Дійсно, якщо в науці, і не тільки в гуманітаріїв, але й у природників, панує методологічний плюралізм (якщо не постмодерністський хаос), то звідки взятися в суспільстві раціональному порядку, поділюваним всіма етичним принципам, здоровій трудовій моралі тощо? Якщо вчені розучилися домовлятися з приводу єдиної і незаперечної істини, як можна домовитися з приводу загальнозначущих для нації цінностей?
Але ми живемо тут і зараз. Ані відповзти назад, ані стрибнути вперед на двісті років, коли, як думають футурологи, «незалежність і заможність» стануть синонімами, нереально. Чужу історію не можна прожити так само, як не можна прожити чуже життя. Та й чи варто повертатися? У нас в Україні ані в XVII, ані в XVIII столітті раціоналізму, як відомо, не було. У Києво-Могилянській академії, що академією стала в 1701 році, ані Галілея, ані Кеплера, ані Ньютона не вивчали, а здебільшого поетику та риторику. У вивченні філософії панував синтез перипатетики і платонізму, а «нові філософи» — мислителі Ренесансу — згадувалися хіба тільки для того, щоб їх покритикувати. «Західник» (умовно кажучи) Феофан Прокопович, хоч і був правою рукою Петра I у справах церкви, програв місце глави Синоду Стефану Яворському («традиціоналісту»). Разом з уніатством усіх сортів та іншою латинізованою крамолою відкидалася і нова — раціональна — наука.
Однак, щоб створити реальні демократичні і ліберальні цінності, необов’язково кликати назад до Локка і Декарта, можна вскочити у потяг, що мчиться, на ходу, що ми й намагаємося робити, хоч поки без особливого успіху. Та й шлях, пройдений європейською філософією, не був посипаний суцільно раціоналістами — адже були ще і Паскаль, і К’єркегор, і Шопенгауер, і Ніцше, яких до раціоналізму ні з якого боку не пришиєш.
О. Воїн цілком правий, малюючи хрестоматійно відому картину західноєвропейської еволюції, коли «раціоналізм лежав в основі науки нового часу, що породила технічну революцію, і раціоналізм був на прапорі філософій, що лежать в основі ідеології буржуазних революцій». Не тільки раціоналізм, відзначу, а й свобода, рівність і братерство, невідчужувані права особистості були на цих прапорах. Але, як відомо філософській громадськості, проект Просвітництва якось не вдався — ані в них, ані в нас. І томи вже написані по обидва боки з приводу того, чому так вийшло. О. Воїн лякає нас «новим середньовіччям». Дійсно, екстрасенси, що виліковують від алкоголізму за один сеанс і навіть по фотографії, нав’язнули в зубах, як і астрологи, віщуни всіх мастей, хіроманти, доморослі чаклуни, шамани та інший маргінальний люд. Але серйозної небезпеки для суспільства вони не становлять, вони просто зайняли ціннісну нішу, що пустує, і суспільство їх терпить, як терпить усі свої перехідні акциденції.
Що ж до раціональності та «кризи істини», то криза ця виникла не вчора і «нового середньовіччя» не стосується. Про те, що істина не одна, а істин багато, розсудливі вчені, у тому числі й українські, здогадувалися давно, ще за часів радянської влади. Строгий і послідовний монізм марксистсько-ленінської філософії боявся різноманіття, як чорт ладану, і цілком обґрунтовано — бо це одразу ж ставило під сумнів унікальність «всесильного- тому-що-вірного вчення». Але всі 80 — 90-і роки ХХ сторіччя у філософському житті в Україні, як і скрізь, супроводжувалися обґрунтуванням соціальної обумовленості пізнання. Історична школа у філософії науки, нещадно критикуючи позитивістів, багато зробила для того, щоб показати, що знання, і в першу чергу — знання природничонаукове, соціально обумовлене. Та сама сукупність емпіричних фактів може бути описана різними, часто непорівнянними, теоріями. Яка з них стає панiвною і загальноприйнятою на певний час — залежить, кінець кінцем, від конвенції, договору, угоди. В науці виникла проблема розуміння, що виявилося зовсім не симетричним поясненню. Згадали неокантіанців і Дільтея, які вчили, що природу ми пояснюємо, а духовне життя розуміємо. Але стало очевидно, що розуміння і весь шлейф ірраціонального, котре воно в собі іманентно вміщає, має місце і в науці.
Безперечно, раціоналізм як продукт і умова разючих успіхів науки XVII століття значною мірою визначив динаміку розвитку природознавства. Але за границями природознавства, у всій безбережній сфері, що стосується людини, суспільства і культури, тріумфу раціоналізму не було і бути не могло. Ну хто всерйоз сьогодні сприймає теорію суспільного договору Руссо або його ж педагогічні трактати? Страшно уявити обурення сьогоднішньої феміністки, здумай вона перечитати «Нову Елоїзу». Те ж саме сталося й з етикою утилітаристів, а над теорією «розумного егоїзму» росіян «рев- демів» потішався мало досліджуваний тепер в українських школах Федір Достоєвський. Основна полемічна теза, сформульована Достоєвським у «Зимових замітках» і була спрямована саме проти раціоналізму та оптимізму просвітителів. Вона зводилася до наступного: соціалізм не може бути здійснений на принципі розумного договору особистості і суспільства за формулою «кожен для всіх і усі для кожного», тому що «не хоче жити людина на цих розрахунках... Їй здається здуру, що це острог і що самому по собі краще, тому — повна воля». Та й взагалі, як добре відомо, Достоєвський сильно сумнівався, що людина є «homo sapiens» переважно. Втім, спроби побудувати етику на раціональних засадах продовжуються донині.
О. Воїн дарма сумнівається, що марксизм був цілком закінченим проявом раціональної думки. Сказати, що людина є сукупністю суспільних відносин, нітрохи не менш раціонально, ніж стверджувати, що людина — це машина. Адже не Маркс це відкрив, а ті ж мислителі Просвітництва, століття Розуму: мовляв людина — природна істота, але поведінка її визначена соціальним середовищем. А звідси один крок до висновку — варто тільки змінити соціальні умови, скасувати приватну власність, соціальну нерівність — і людина одразу перетвориться і стане приємною у всіх відношеннах, як гоголівська героїня. Але частіше виникала не нова людина, а «новоязи», «міністерства Правди», тирани і табори.
І хіба Енгельсове сакраментальне про те, що питання про більш високу оплату складної праці взагалі не має права на існування в рамках наукового соціалізму, корениться не в «Маніфесті плебеїв» Г.Бабефа: «...Що перевага таланту і заповзятливості є лише химерою і пристойним обманом, котрий завжди служить змовникам у їхніх підступах проти рівності. Що безглуздо і несправедливо зазіхати на більшу винагороду тому, чия робота вимагає більш високого рівня розумового розвитку, більшої старанності і напруги сил; що це анітрохи не перевищує місткості його шлунка. Що немає ніяких підстав зазіхати на винагороду, що перевищує задоволення особистих потреб». Адже все це було взято нами у них, у ідеологів століття Розуму, і реалізовано — і «не в них, там», а в «нас, тут», і «раціонально» обґрунтовано (місткість шлунка — чим не раціональний аргумент), і аукається донині. Я не хочу сказати, що раціоналізм поганий, я хочу тільки відмітити, що він має свою область застосування, а тією мірою, якою раціоналізм претендував пояснити, або ще гірше, змінити — суспільство і людину, він ні до чого путнього не привів. Звідси і «нове середньовіччя», і постмодернізм.
Це саме постмодернізм спровокував розмови про кінець історії, кінець метафізики, кінець моралі, кінець розуму, вмирання мистецтва, смерть суб’єкта, а разом з тим і смерть автора. У філософії трапилося легке замішання, але ненадовго. Воля до влади, як завжди, виявилася сильнішою за волю до істини, трохи перечекали і пішли — хто пасти буття за Хайдеггером, хто продовжував бути мислячим очеретом. Хто більш здібний — продукували символи і всякі інші символічні форми. Ситуація постмодерну виявилася не гіршою і не кращою за всі ситуації, що існували раніше. Слова і речі стояли на своїх місцях, але слів виявилося так багато, що можна вже було нічого не складати, а тільки цитувати, коментувати і деконструювати сказане в період до «Заката Европы».
Що ж стосується тези О. Воїна про те, що «марксизм перетворився на догму, яка мало відрізнялася від середньовічного християнства», то це бабуся надвоє сказала. Раціональне, на мою думку, легше зробити догмою, ніж ірраціональне, тому що раціональне апелює до здорового глузду і набагато легше ним переварюється. По суті, яку завгодно філософську конструкцію можна перетворити на догму — хоч Хому Аквінського, хоч Маркса з Енгельсом, а при великому бажанні — і Мартіна Хайдеггера, найбільш модного в ХХ столітті з «похмурих німецьких геніїв». Страшно не те, що марксизм був перетворений на догму, страшно те, що утопічний (але породжений розумом і в цьому сенсі раціональний) проект був реалізований.
Про те, що індивідуалізм — рідне дітище раціоналізму, О. Воїн якось теж не згадує. Але ж саме індивідуалізм виносив і породив ті екзистенціальні проблеми, з якими раціоналізму справитися виявилося не під силу. А вже яким раціоналістом був Зиґмунд Фрейд, про якого згадує О. Воїн, — воістину останній з могікан від позитивізму!
І, нарешті, підводячи підсумки. У чому безперечно правий О. Воїн, то це в тім, що в складних суспільних проблемах, що утворилися, стало важко «прийти до погодженого рішення про те, що є добре і що погано для суспільства і як досягти кращого». І в чому він абсолютно неправий, то в тім, що це сталося через «підрив віри в можливості раціонального розуму».
Що є добре і що не є добре, людина розуміє не «раціональним розумом», а усіма фібрами душі, усіма тими ірраціональними вигинами, що у цій душі є. Імморалізм і невтримний політичний цинізм нашого «періоду первісного накопичення» не є прямим наслідком «кризи істини». Фізики самі розберуться зі своїм знанням, а генетики — зі своїм. Якщо вірити М. Веберу, а не О. Воїну, дух капіталізму живила протестантська етика, а не раціоналістичні утопії.
