Відомо, що були і є різні течії новітнього літературного процесу: модернізм, постмодернізм, шістдесятники, сімдесятники. А в наші дні є ще таке унікальне явище, як поет Ігор Павлюк. У своїй книзі «Стратосфера» йому вдалося увібрати риси всіх цих напрямів та ще й перегукнутись із такими корифеями української літератури, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Євген Маланюк тощо.
Це дало підстави критику Дмитрові Дроздовському поставити поета Ігоря Павлюка в один ряд з ними у статті «Стратосфера сільського Дон Жуана» («День № 172-173 від 24.09.2010 року). Така висока оцінка творчості Ігоря Павлюка критиком одразу привертає увагу до постаті поета й до самої статті.
Але пересічного читача чекає розчарування. Перші ж наведені рядки віршів з книжки «Стратосфера» шокують читача поетичним несмаком. Україна — це «базарна вітчизна, як баба стара, ще дівка, що заміж виходить».
Виявляється, як пояснює критик, для дешифровки віршів І. Павлюка потрібен... «семіотичний код». Тільки тоді відкриються глибини автора.
І взагалі Павлюк схожий на «античного жерця». Є в ньому щось чаклунське. І ще він Поет-деміург. (Такі пафосні перебільшення мимоволі викликають іронію.)
Такого «зашифрованого», елітарного поета може зрозуміти лише елітарний критик — такий, як Дмитро Дроздовський.
Він пояснив невігласам, що у слові «стратосфера» зашифровано слово «зброя», а це («слово, як зброя») — улюблений образ класиків.
А чому «сільський Дон Жуан» у назві статті? Тому що поет дуже вболіває, що маргінеси заполонили столиці, й відбувся хаос. То була сільська культура і міська, а тепер створилася якась полікультура. Ніякого порядку. Все змішалося. Порушились усталені межі — «батьки — діти», «центр — маргінес», тобто «село — місто». Це призводить до занепаду села.
Ігор Павлюк закликає до порятунку старого села, до відродження його цінностей — таких, як дім, Оселя, старі традиції села і сільський менталітет зі своєю спокійною споглядальністю і сільськими святами.
Він не розуміє, що культури міста і села взаємно збагачують у проникненні однієї в другу загальну культуру, що це явище притаманне не тільки Україні, а пов’язане воно з процесом глобалізації.
На додаток скажу, що зловживання модними іноземними термінами, які обтяжують статтю Дмитра Дроздовського, не є ознакою унікальності й ерудиції, а, скоріш, певним кокетуванням.
