На мою публікацію «Перші прізвища в Книгу Братерства» («День» № 78-79 за 12 — 13 травня ц. р.) я отримав декілька схвальних відгуків від земляків, які читають ваше видання. Мене, зокрема, зацікавили розповіді двох поважних краєзнавців, котрі багато років досліджують міжетнічний польсько-український конфлікт 1943—1945 років. Серед фактів тієї трагедії вони повідали історії, що є продовженням теми порятунку українцями поляків, а поляками — українців. Отож, до уваги читачів «Дня» — ці хвилюючі оповіді.
РОЙОВИЙ УПА ВРЯТУВАВ 16 ПОЛЬСЬКИХ РОДИН
Ярослав Царук — краєзнавець, історик, автор трьох книжок-спогадів жителів Прибужжя про драматичні події воєнних років, почесний громадянин Волині:
«Чистою правдою є те, що там, де українське і польське населення в селах не ворогувало, не було й різанини. Про можливі напади попереджали одні одних, а УПА там не робило відплатних акцій. Ось лише один факт, узятий мною зі справи № 1887, яка зберігається в архіві УСБУ у Волинській області.
...11 липня 1947 року було заарештовано колишнього члена ОУН Миколу Петровича Степанчука, жителя села Грибовиця Іваничівського району. Його обвинувачували як учасника УПА (за статтями 54-1а, 54-11 КК УРСР) у знищенні радянських громадян польської національності в липні 1943 року. Слідство тривало майже рік. І стався неймовірний випадок: Миколу Степанчука суд виправдав. Його звільнили з-під варти. Разом з ним вийшов із в’язниці теж вояк УПА Анатолій Павлович Касян. Можливо, й інші учасники визвольної боротьби стали вільними. Адже 19-річний Степанчук в УПА був ройовим і мав десятеро підлеглих.
Чим можна пояснити такий збій репресивної радянської машини в післявоєнні роки? З архівної справи видно, що напередодні акції проти поляків у липні 1943 року відділ, керований ройовим Степанчуком, який мав на озброєнні гвинтівки, два автомати і ручний скоростріл, оголосив полякам-односельцям, що їм потрібно для власної безпеки виїхати. Для цього необхідно забрати все майно, худобу, птицю, завантажити на підводи, забрати все, що можна, і повстанці їх супроводжуватимуть. Ті дослухалися до поради, незважаючи на вказівку лондонського центру польського уряду не покидати «східних кресів». 16 польських родин вояки перепровадили під охороною до річки Західний Буг. На мосту попрощалися, не завдавши жодної шкоди. Я особисто читав цю справу. Слідчий допитувався, чи не били біженців прикладами, чи не ганьбили словом. Не отримали жодних доказів».
7 квітня 2004 року Ярослав Васильович Царук побував у селі Грибовиця. На жаль, Микола Степанчук помер 1980 року. Його дружина Надія Федорівна та дочка Ніна Миколаївна розповідали панові Ярославу, що Микола часто хворів, кашляв, а його мама Ольга Оксентіївна казала: «Ото тобі, сину, та вода, ті підвали, де тебе тримали під слідством, боком вилазять». Тоді ж дослідник дізнався, що Микола Петрович підібрав сироту — польського хлопчика Богдана Коханського й виховував у своїй сім’ї. Ройовий УПА Степанчук Микола похований на кладовищі рідного села Грибовиця.
ДОБРЕ СЕРЦЕ ВЧИТЕЛЬКИ СОФІЇ ЗАЛОГИ
Другу історію мені повідав багатолітній голова громадського культурно-освітнього товариства «Холмщина», письменник і краєзнавець Микола Онуфрійчук. Він зібрав і видав буклетами свідчення жителів багатьох спалених українських сіл за Бугом. Серед них згадано такі трагічні з них, як Сагринь, Ласків, Бересть, Верешин. У цих населених пунктах врятувалася від розправи підрозділів Армії Крайової та батальйонів Хлопських невелика частина жителів. І це лише тому, що у дні жорстоких акцій не були вдома або встигли сховатися в навколишніх лісах чи знайшли прихисток у сусідів-поляків. Микола Антонович порадив мені звернути увагу на зміст буклета про село Бересть. Наведу деякі фрагменти цього тексту:
«Українсько-польське протистояння в цьому селі, де мешкали майже тисяча людей (із них — 95% українці, решта — поляки та євреї), розпочалося влітку 1942 року. Тоді двоє молодих поляків убили Євграфа Яроша — уродженця Берестя, який працював війтом у ґміні Молодятичі та був перешкодою для польської поліції в організації антиукраїнських акцій. Згодом поліція видала німецькій жандармерії сім найсвідоміших і найактивніших жителів села, яких розстріляли біля церкви. І таких провокацій було ще декілька.
З наближенням фронту наприкінці 1943 року поляки в лісах Холмщини стали формувати відділи Армії Крайової. Першою їхньою жертвою із села Бересть став Феофан Кухарчук, котрий поїхав у ліс по дрова й не повернувся. Через кілька днів його пішов шукати Андрій Біщанюк і теж загинув. Найбільше українці цього села постраждали 21 березня 1944 року. О сьомій годині ранку кілька сотень добре озброєних польських вояків оточили Бересть із трьох боків. Стріляли з гвинтівок, автоматів, кулеметів. Від запальних куль за кілька хвилин вибухнули полум’ям хати й господарські будівлі, які були накриті соломою. Мізерна сільська самооборона не змогла стримати численного загону добре озброєних нападників. Того дня в цій бійні загинуло понад 300 людей. Наразі вдалося встановити імена майже 290 осіб...
Але повернімось до заголовка цього розділу. Лучанка Таня Головацька (нині мешкає на Вишкові) про той розстріл мені розповідала так: «Мене, брата і нашу маму Стефанію, котрій тоді було 35 років, розстріляли неподалік від школи. Я була поранена і через деякий час прийшла до тями. Мама і брат були мертвими. Зробила спробу втекти, але тут раптом побачила двох, які ходили й добивали поранених. Прикинулася мертвою. А ті підійшли до нас, штовхнули ногами. «Оні юж побіте», — мовив один із них. Убивці пішли далі. Коли все стихло, я добралася до житла польської вчительки Софії Залоги...
Вона врятувала мене. І не тільки мене, а й інших українців, котрих заховала в маленькій комірчині, двері до якої були замасковані шафою. Пам’ятаю, що в неї було двоє синів — Альдек і Збишек. Вони не видали нас. Із вдячністю хочу назвати й іншу сім’ю — поляків Скшинських, яка рятувала українців у той страшний час».
Тільки на третій день уцілілі українці почали повертатися в Бересть, де вже майже нічого не залишилося.
...Траплялися випадки й в інших селах, коли односельці рятували одне одного і не зважали на національність.
P.S.: Отож, до Книги Братерства мають усі підстави на основі цих свідчень бути занесеними імена ройового УПА із села Грибовиця Миколи Степанчука та його бойового побратима Анатолія Касяна, а із села Бересть Грубешівського повіту — Софії Залоги, її синів Альдека і Збишека та родини Скшинських.
Шукаймо і вшануймо нові прізвища благородних людей.
