З великим задоволенням і зацікавленістю прочитав матеріал, викладений у рубриці «Особливий ресурс». (Хто буде володіти землею, від того залежатиме доля нації). Думку висловлено автором досить докладно, треба тільки додати, що від вирішення земельного питання залежатиме не лише доля української нації, а й усього народу України. Знаменна подія — друкування цього матеріалу — полягає в тому, що він надрукований не у «лівій пресі», а вже їхніми опонентами. А це говорить, що, при загрозі національній безпеці України, слід вже об’єднатися усім патріотичним силам незалежно від політичної орієнтації. Не слід колоти одне одному очі за помилки, а інколи й злочини попередників у минулі часи — того, що минуло, не повернеш, а треба жити сьогоденням і майбутнім. Я інколи нагадую опонентам «лівого блоку»: чому ми простили релігії часи інквізиції, хрестових походів і таке інше; і чому не можемо простити «лівим» (навіть при їхньому покаянні) злочини керівників-авантюристів радикальних «лівих» партій? В організації суспільства того страшного часу були позитивні напрямки. До цього ми повертаємося: це необхідність загальнонародної власності на землю і колективні форми користування нею. Цю тезу було свого часу викладено ідеологом українських інтегративних націоналістів — Петром Полтавою — наприкінці Другої світової війни...
Думаю, що варто засудити не тільки насильницьку колективізацію в сільському господарстві, але й бездумний розгром колгоспних структур замість їхнього переформування при заохоченні до фермерського руху на основі оренди землі та жорсткого державного контролю користування нею. Підтримую думку Степана Ільковича Хмари, що розпродаж нашої української землі — це злочин перед нашим народом і майбутніми поколіннями! Вже зараз бачимо, скільки крові проливається в Україні при прагненнях заволодіти землею в тому чи іншому регіоні... А скільки буде ще пролито людської крові, якщо не зупинити цю вакханалію?
Я розумію, що листи таких «пересічних» громадян не друкують, та й можновладці їх не читають... До того ж, здається, їм вигідно шукати ворогів у сусідніх державах, «п’яту колону» серед своїх співвітчизників, щоб задурити людям голову надуманим патріотизмом, а не виховувати у них любов до рідної землі, як до всенародного багатства, до навколишнього середовища, до всього того, що побудовано руками наших батьків, дідів і прадідів.
Вибачте, що написав вам, але не витримав... Бо, коли бачиш землю, що позаростала бур’янами, напівзруйновані будівлі колгоспів (на щастя, є такі, що реформувалися й вистояли!), занедбані, напівпорожні села, засмічені узбіччя доріг, лісосмуги й яруги, перетворені на звалища, — і «фортеці» з трьохметровими стінами-парканами, то серце кров’ю обливається... Догосподарювалися... І пригадую гіркі слова Тараса Григоровича:
...За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси...
То віддасте...
Невже ми розпродаємо матінку-землю, за яку стільки покладено життів українців?
