Студенти, аспіранти і докторанти, крім того, що об’єднані в одну профспілку, мають ще й однакові умови контракту з фінансуючою стороною — державою. «Створені» за казенний рахунок, бакалавр, кандидат або доктор наук зобов’язані повернути казні раніше взяте. У зручній для випускника формі: грошовій або натуральній. Останнє вимірюється трьома роками роботи за спеціальністю. Там, куди пошлють. Це записано в контракті, а тепер — і в Законі.
І от тут починаються цікаві розходження. Чому одних казеннокоштних примушують проти їх бажання працювати на державу, а інших — точно так само проти бажання — відправляють у вільне плавання? Тому що так зване «державне замовлення» — фікція. Як з огляду на реальні потреби національної економіки, так і з огляду на конституційні права на безкоштовну освіту.
Як бути зі свободою вибору, конституційними правами та соціальною справедливістю? Не хочу бути сімейним лікарем невідомо де, а хочу бути менеджером-логістом-маркетологом або гінекологом з юридичним ухилом. Святе право. Як і право на безкоштовну освіту. Але поки наша держава не така багата, як Німеччина або Емірати (підданому еміра оплачується освіта в будь-якому університеті планети — на вибір абітурієнта), платне навчання у приватних та державних вузах має бути доповнено «нульовим варіантом» відносин держави та казеннокоштного студента. Ви нам нічого за освіту, але й ми вам — лише освіту. Стипендія, пільговий проїзд, соцтарифи на проживання в гуртожитках — це повинно бути сумним винятком із загального правила (для сиріт, студентів з обмеженими фізичними можливостями тощо). Ми вже друге десятиліття живемо в умовах ніби ринкової економіки, але бацила утриманства, очевидно, успадковується з радянських часів. Нещодавно в новинах побачив спудея-пікетника, який нахабно вимагає для себе пільгового проїзду протягом усього року і на всіх видах транспорту. Я, платник податків, не бажаю тягати на собі молодих здорованів. Безкоштовно навчити — будь ласка, все інше — за їхній рахунок.
