23 листопада виповниться 140 років з дня народження видатного українського літератора Олександра Олеся (Кандиби), творця класичних мистецьких шедеврів української поезії.
Переглядаючи у Державному архіві Кіровоградської області підшивки газет сторічної давності, звернув увагу на вірш «О дивний мент, о дивний час» Олександра Олеся (1878—1944), який був надрукований у газеті «Наша хата» за 31 січня 1919 року. Газета з такою назвою виходила в Єлисаветграді у грудні 1918 — січні 1919 року.
Розміщений вірш під «Листом до українських письменників і педагогів» Петра Тенянка, працівника Київської губерніальної народної управи. У прижиттєвих збірках творів Олександра Олеся цей вірш не згадується. А у деяких радянських передруках його датували 1941 роком.
Нагадаю, в українську літературу Олександр Олесь увійшов як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Характер всієї поетичної спадщини митця визначає журба і радість, які завжди йдуть поруч, змагаючись, хто кого переважить. Микола Зеров відзначав, що лірик наділений першорядним талантом, який дозволив йому так авторитетно репрезентувати українську поезію, як Володимирові Винниченку нашу прозу. Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся слід говорити як про «найбільшого з нині живущих поетів на Україні». Максим Рильський писав, що «поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури». Про мелодійність поезії Олеся говорить те, що до неї часто зверталися композитори. Понад 30 музикантів здійснювали обробку його віршів. Серед них: М. Лисенко. К. Стеценко, С. Людкевич, Я. Степовий...
У 1990 році у видавництві «Дніпро» вийшло найповніше — двотомне — видання творів Олександра Олеся. Упорядник і автор передмови Р. Радишевський включив до нього ненадруковану шосту книгу поезій, розшукав орієнтовно 600 неопублікованих віршів, розкиданих по записниках і рукописних збірках. Серед них і вірш «О дивний мент, О дивний час», який Р. Радишевський знайшов у №9 журналу «Україна» за 1919 рік. Оскільки це видання друкувалося двічі на тиждень, можна припустити, що вірш з’явився одночасно у газеті «Наша хата» і у журналі «Україна». Можна припустити, що це був один з останніх віршів Олександра Олеся, написаний ним на українській землі...
Проживаючи у Києві, Олександр Олесь товаришував з нашим земляком і своїм колегою-ветеринаром Костянтином Хороманським, батьком письменника Міхала Хороманського. У січні 1919 року Олесь збирається зі Хороманським у гості до сестри Марії. Але дійти з Лук’янівки до Бесарабки, де вона мешкала, було неможливо. Кулеметна стрілянина, вибухи снарядів... Довелося перечікувати в квартирі Хороманського. Олесь читав вірші з підготовленої до друку книги. На якусь мить господар вийшов в сусідню кімнату і там від вибуху снаряду загинув.
Ця смерть стала величезним душевним потрясінням для Олеся. До цього додалося ще одне гірке переживання: петлюрівцями був розстріляний брат дружини, похорон якого відбувся з хати Олеся в Пущі-Водиці. Як згадує сестра Марія, брата це остаточно надломило, і в розпачі він вигукнув: «Далі я не можу витримати!.. Я збожеволію...»
Слід додати, що протягом трьох останніх років у Києві змінилося більше десяти різних влад. Невизначеність ситуації посилювалась загрозою життю Олеся. Було й таке, що на початку 1918 року газета «Нова рада» повідомляла про вбивство письменника, але через кілька номерів (20 лютого) робила спростування: «О. Олесь живий. Він був під загрозою розстрілу, але йому пощастило врятуватись».
Усі ці події і підштовхнули письменника до виїзду за кордон. З дипломатичним паспортом начебто від уряду Української Народної Республіки він виїздить у лютому 1919 року до Будапешта. Не сподівався, що назавжди...
