Приблизно в той час, коли генерал Теккелей руйнував Запорожську Січ, цариця Катерина II видала Указ: «Дабы хахлы, аки волки, не смотрели в лес, учинить им повсеместное обрусение». З тих пір держава не лише російська, а й радянська приклала багато зусиль в «обрусение» «молодшого брата». Від Петра I до Миколи останнього одних лише указів про заборону української мови та письменності було видано 33, в тому числі знамениті Валуєвський та Емський. Валуєвський циркуляр 1863 року проголосив, що ніякої окремої української мови не було, немає і не може бути, а є «південноросійське наріччя» російської мови, зіпсоване впливом на неї Польщі. Подальшим кроком «обрусения» був Емський Указ про повну заборону українського письменства, підписаний 18 травня 1876 року Олександром II. Він забороняв не тільки друкувати українськомовні твори, а й завозити українське друковане слово з-за кордону. Заборонялось також давати українські вистави, концерти українських пісень.
Русифікатори вдавались до різноманітних засобів і методів лінгвоциду — від згаданих указів до кримінального переслідування. Зокрема, уже в радянські часи всіх українських шестидесятників було засуджено на сім років ув’язнення та на п’ять років заслання, «їхній «злочин» полягав у бажанні вільно висловлювати свої думки рідною українською мовою. Це було націоналізмом і підлягало покаранню.
За 300 років лінгвоциду української мови, як виняток, була спроба її реанімувати, в 20—30-х роках проводилась так звана коренізація, або українізація. З метою доведення до народу волі партії та «немеркнучого вчення» його мовою всім чиновникам і урядовцям було наказано вивчати мову корінної нації та спілкуватися нею. Як свідчать історики та архівні документи через рік, зокрема на Поділлі, сотні чиновників за невиконання цієї вказівки були звільнені з роботи. Правда, обійшлось без кримінальних покарань. В цей час підняв свій голос на захист української мови Володимир Маяковський: «Эй, москаль! На Украйну зубы не скаль!».
В часи Голодомору повзуча русифікація українського народу відновилась. Триває вона і сьогодні. Продовжується «обрусение» українців російською матерщиною. В усній мові українське слово витісняється російським матом. На роботі та поза нею чоловіки спілкуються переважно за допомогою нецензурщини. Буває, це проскакує через два — три слова, або звичайне слово вживається через два — три ненормативних. Перенасичена матом атмосфера в університетських коридорах, в місцях відпочинку, в парках, у транспорті, на концертах і т.п.. «Я не примикаю до великої кількості артистів, які веселять народ матом, — стверджує чи зізнається Михайло Жванецький. — Хоча публіка з радістю говорить матом, слухає їх і вважає, що це смішно».
Як бачимо, українська мова сьогодні перебуває в жалюгідному стані. Послуговуються нею далеко не більшість громадян України. Засоби масової інформації у нас переважно російськомовні. Скажімо, на кабельному телебаченні «Смарт» 75 каналів, а українському слову «відпущено» приблизно 5% часу. Те ж саме з друкованим словом. Мало видається книжок українською мовою. Натомість бурхливим потоком від північного сусіда йде до нас різна російськомовна книжна продукція. Зайдіть в будь-який книжковий магазин, чи на Петрівку, і подивіться, який процент там української літератури. Не більше 5%. В газетних кіосках аналогічна картина. Словом, таке враження, що вже зараз наша рідна мова перебуває у стані якщо не клінічної смерті, то в стані агонії.
Отже, її слід реанімувати. Протидія лінгвоциду, захист духовної культури українського народу, її матеріальної основи, мови — одне із актуальних завдань державної влади, в тому числі й представницької.
