Коли я була зовсім маленькою, то повсякчас сміялася. Я собі так думала, що завжди усміхнену людину десь там колись поцілував янгол. А коли трохи подорослішала, то з великим здивуванням помітила, що, мабуть, це не всім до вподоби. Згадую, як ми з мамою, гостюючи в селі, одного разу аж закочувались від сміху, а якийсь дідок досить добродушно, але несхвально кинув: «О, раденькі, що дурненькі. Покажи їм пальця — і вони вже регочуть». І таки покрутив перед нами своїм трохи кривуватим, вузлуватим мізинцем. А ми з мамунею на те вже згинаємося від реготу. Дід сплюнув і пішов, буркотячи: «Що здорове, що мале, — один розум». Спасибі, мамцю моя дорога, що ніколи не вбивала мій сміх, хоч нелегкі були часи: коли я вперше побачила скибочку «французької» булочки, то спитала: «Мамо, це «пирожне»?»
Із роками я зі співчуттям зрозуміла, що нашим людям часто й не до сміху. І чужа радість часом викликає у них роздратування. І навіть недоброзичливість. Гадаю, не мені одній знайоме відчуття затишку серед незнайомих людей за кордоном. Випадково схрестишся поглядом з перехожим — а на зустріч тобі спалах легкого, милого усміху. Не формального, як знаменита «американська усмішка», щодо якої в нас завжди глузували, хоч мушу сказати, що й вона, як і диснеївські фільми, рятувала американську націю в часи Великої депресії. Так-так, саме рятувала. Відтоді ж повсякчасна готовність до усмішки стала невід’ємною часткою тамтешньої побутової культури і цивілізованості.
Згадаймо вираз облич наших колишніх урядовців. Перед радянськими святами газети друкували портрети членів політбюро. Жах! Наче застиглі зловісні маски — «ні посмішки, ні сльози» (Ліна Костенко). Здається Валерія Новодворська дотепно назвала ці обличчя «каменными жопами».
А оце зараз йду собі селом, де моя дача, і дивуюся, чому дітки назустріч здоровкаються, а не усміхаються. Ну, ясна річ, як бавляться, то, як усі діти світу, регочуть, а щоб просто так усміхнутися — ні. Немає такої традиції. Радше почуєш: «Чого дарма зуби скалити?». А якщо якась з дівчат чи молодиць годна до усіх усміхатися, то й уже поголос по селу, мовляв, хлопців принаджує, кокетує. І вже скоса на неї поглядає навіть власний чоловік, чого це вона усюди шкіриться.
А я собі так мислю: здатність до усмішки — то Божий дарунок, гнобити та придушувати її — великий гріх. І, до речі, сміюнці та сміхуни живуть набагато довше за «похмурців».
І жаль охоплює мене, коли Україну називають not smiling country — «країна, що не усміхається».
Усе ж плекаю надію, що обличчя моїх земляків дедалі частіше будуть осяюватися усмішками. Люди не змінюються зненацька, але якщо усміхатимуться, навіть говорячи про не дуже веселі речі, лідери, то за ними усміхатиметься і нація. Й усміхнений, заллятий жовто-гарячим світлом Майдан теж вселяв велику надію.
Тож давайте осміхатися, сміятися, реготати, сокорити, лебедіти... Повірте, це теж один зі шляхів до нашого достойного цивілізованого буття.
Згадаймо заповіт наших дідів: «Як ти смутишся — вороги тішаться». Не випадково могутня бетховенська «Ода до радості» стала гімном Європи, викликаючи в людей піднесення і віру в найкраще.
Тож усміхаймося, хоч щоб воно там було, — своїм дітям і одне одному, на вулиці та вдома. А згодом, може, й наші депутати звертатимуться до нас з теплішими обличчями та інтонаціями.
Тож до Європи — з усмішкою?
