У «Дні», № 189, надруковано статтю «Інфляція опозиційності» — про те, як звиклі до безкарності депутати В. Жердицький та І. Діденко поїхали в Німеччину і там зі здивуванням виявили, що справжня демократія зовсім не виключає відповідальності за скоєні злочини. За звичкою вони тут же почали спекулювати на політичних мотивах.
Стаття вийшла дуже вдалою, тільки чому автори так прагнули довести, що В. Жердицький не перебував в опозиції? А якби він до свого арешту невпинно викривав «антинародний режим», то що — треба його нагородити медаллю? Відповідати за скоєне треба всім. Із цього стає зрозуміло, чому в Україні так багато опозиціонерів. Деяким політикам опозиційність потрібна була для того, щоб у разі чого голосно кричати про «політичне переслідування».
Арешт наших народних депутатів у Німеччині та в США наочно довів, що в Європі деяким представникам нашої політичної еліти робити нічого. Судіть самі: у Європі корупціонерів судять, а в Україні вони ходять у «національних спасителях». У Європі будь- який політик, щоб утримувати себе й сім’ю, повинен працювати все життя, а в Україні великий чиновник або депутат може за кілька років забезпечити себе на все життя. Тому й реформи стоять на місці.
І нарешті — про подвійні стандарти. Німецький суддя гордовито заявив: «Ми не в Україні, щоб сумніватися в законності діяльності правоохоронних органів». За 10 років незалежності нашим правоохоронним органам так і не вдалося довести до суду жодної скільки-небудь значної корупційної справи. Позначився могутній політичний тиск на них і недосконалість законодавства.
