Восьмирічний Михайлик чекав повернення батька з нетерпінням. Але він прийшов лише наступного ранку. Поставив у сінях величезний рюкзак із трофеями, повісив рушницю і зайшов до кімнати. Син саме снідав. Побачивши батька, підхопився і взяв його за руку.
— Пішли, я тобі щось покажу! Пішли, воно живе у сараї.
— Хто живе? — батько аж зупинився від здивування.
— Пішли, сам побачиш! — Михайлик тримав у таємниці свою знахідку. — Ось, подивись, — і підвів батька до величезної картонної коробки, у якій, зіщулившись у куточку, сиділо сіре зайченя.
Михайлик взяв його на руки і показав батькові перев’язану бинтом передню лапку зайченяти.
— Його вчора мисливці підстрелили. Зайченя сиділо у кукурудзі, а наш собака помітив його і так рвався, що ледве поводок не порвав. Я його врятував, приніс додому і зробив перев’язку. Дав йому моркви, — хлопчик до деталей розповідав батькові про вчорашню пригоду і врятованого зайчика-знайду.
Батько стояв розгублений і не знав, що сказати. Лише губами плямкав і гладив сина по голівці. Йому стало соромно. Він відчув себе винним і перед Михайликом, і перед цим маленьким пухнастим створінням, хоч до його трагедії не був причетний. Але в його рюкзаку лежало четверо вбитих зайців, яких він приніс із полювання. Серед яких, можливо, була й мати цього зайчика...
Історія ця не вигадана. Її мені років із двадцять тому розповів колишній районний компартійний керівник із Волині, який славився своєю мисливською зухвалістю і снайперськими здібностями. Полювання було не просто його хобі, а способом життя. Він виріс у родині єгеря, отож із дитинства набув усіх навиків. А коли став першим секретарем райкому Компартії й усі мисливські володіння у районні стали його вотчиною, він не пропускав жодної нагоди, аби пополювати.
Того разу, коли ми з ним зустрілися, він не поїхав на полювання, і це мене здивувало. Тоді він і розповів мені цю історію із пораненим зайчам. «То було моє останнє полювання. Ти собі не уявляєш, — говорив він, — як було важко відвикати. У стократ важче, ніж від цигарок. Але я дав собі слово. Вчинок сина був для мене уроком... уроком (він довго підбирав слова), уроком, мабуть, милосердя».
Він говорив це щиро. Без всякого бахвальства, без патетики. Як на сповіді. Я це відчував і вірив кожному його слову.
— А як ви розпорядилися тими чотирма вбитими зайцями? — поцікавився я.
— Дружина віднесла до сусіда...
...Пройшло вже багато років, але про той учинок згадую щоразу, коли розпочинається період полювання і до нього, наче до великого бойового походу, готуються мисливці, хизуючись один перед одним зброєю, екіпіровкою. Наче на модному подіумі. Щоразу, коли я бачу цих солідних мужів на полюванні, думаю: «Як не вистачає вам, хлопці, цього бойового азарту і духу на державній службі. Там більшість із вас попадає у «молоко». На жаль, для декого ця підготовка, як і саме полювання, закінчується трагічно. Але не стає це уроком для решти.
Отже, з 25 жовтня по 28 грудня у цьому році мешканцям полів і лісів не до спокою. Усі вони під прицілом — від зайця до дикого кабана, оленя і навіть красуні лані. У деяких виданнях уже з’явилися і перші публікації під назвами: «Мисливські жнива», «Трофеїв буде більше», «Заєць під прицілом» і т.д.
Коли читаю подібні статті, що нагадують зведення із фронту бойових дій, уявляю восьмирічного Михайлика із його пораненим зайчиком. Я переконаний, що сьогодні він — ані серед тих, хто бере участь у цих «жнивах», ані серед тих, хто може так холоднокровно про це розповідати й писати.
Писати про те, що, наприклад, на Хмельниччині протягом трьох місяців намагатиметься «упіймати пані удачу 10-тисячний загін членів Українського товариства мисливців і рибалок». А голова цього товариства на Івано-Франківщині Михайло Лущак із задоволенням розповідає, що цього року, і лише у їхній області, «дозволено вполювати 47 оленів, 97 козуль, 143 кабани й 7 ланей». Уявляєте, скільком із цих тварин в Україні законом дозволено не дожити до Нового року?!
Щоправда, двом восьмимісячним лисенятам небезпека уже не загрожує. Їх врятувала сім’я лісника Михайла Батога. Малих сиріток віднесли до Львівського дитячого еколого-натуралістичного центру «Лев», де проживає близько 90 видів різних тварин, більшість з яких врятували діти. Не менше пощастило свого часу родині диких качок у Києві, яка, рятуючись від пострілів браконьєрів у дніпровських плавнях, знайшла прихисток біля пам’ятника на території Музею Великої Вітчизняної війни. Гніздо птахи влаштували в глибині підніжжя монумента, між чоботами червоноармійців. З того часу минуло майже 20 років. Уже не одне покоління качок тут вивело своє потомство. А стало це можливим лише тому, що працівники музею поріднилися з птахами. І нікому ніколи не спадало на думку зруйнувати гніздо й видворити птахів. Навпаки — з сумом проводжають восени до вирію, з радістю зустрічають весною. На жаль, повертаються не всі. Але одна-дві пари обов’язково прилітають до родинного гнізда. Вони тут себе почувають у безпеці та затишку — вдома.
...Я, напевно, уже ніколи не зможу зрозуміти ні психології мисливців, ні їхнього часто дикого азарту. І не тільки тому, що ніколи в житті не тримав у руках рушницю. Ми, мабуть, різними очима дивимося на світ природи. По-різному наші душі сприймають ці постріли в невинних і беззахисних тварин і птахів. По-різному наші серця відчувають, а чи, навпаки, — не відчувають — біль від них.
