...Чи є у нас позитивні риси? Вважаю, що так. Але це точно не національний фанатизм польського розливу. Ми м’які, толерантні, довірливі. І в цьому також є свої плюси. Але щоб ефективно їх залучити, потрібна єдність. Нам, як повітря, потрібен консенсус у суспільстві. Бо мислять українці по-різному, залежно від регіону. Для українського сходу Бандера та Шухевич — негативні герої. Принаймні на думку старшого покоління. На заході України про них знають набагато більше. Зокрема, Шухевича могли б сміливо назвати теоретиком і практиком інтернаціоналізму. Звучить несподівано? А ви пригадайте гасло: «Свобода народам, свобода людині»? І як бути з мріями бандерівців, що кожен поневолений народ Росії, врешті-решт, матиме свою державу?.. Тільки українці мріяли про вільний Татарстан та повну незалежність угро-фінських народів. Не все вдалося, та все ж, кінцевий результат діяльности українських патріотів красномовний. Бо без жертовної боротьби УПА не було б нинішньої українськомовної України. Наша територія дуже нагадувала б радянську Білорусь... Бо нічого не виживає там, де вже нема української мови. І якби не було в Україні патріотичного Львівського університету (фактично його «відстояла» збройна боротьба УПА), то не творили б ми тепер у Ніжині (Чернігівщина) кафедри угро-фінських народів Росії. Взагалі, не було б нинішнього рівня солідарности з народами Російської Федерації. Бо який сенс співчувати комусь далекому, коли й сам уже втратив материнську мову?
ОПТИМАЛЬНИЙ ВАРІАНТ
Перемігши українців, російська імперія зміцнювалася б, але точно не на користь поляків чи тих же угорців. Цей момент ми повинні постійно доносити до дипломатів, політиків та громадських діячів згаданих країн. А щоб ефективніше доносити, треба краще знати свою власну історію. Або хоча б найбільш красномовні її моменти. Рятуючи від карателів село Малин Чеський (Волинь), загинуло 15 українських повстанців. П’ятнадцять з шістнадцяти оборонців! Тоді як червоні партизани спокійно вичікували — як і під чернігівською Корюківкою свого часу. Воїни УПА кинулися рятувати чехів, бо трактували їх як земляків. А ще потенційних союзників, бо знали про добре ставлення Чехословаччини до українського руху. Щоправда, знищення Малина більшовики пізніше припишуть саме УПА, але то таке... Головне, щоб ми самі знали правду. Знали, що в УПА воювали й азербайджанці, й грузини, й узбеки, й татари, й росіяни... А ще — голландці, німці, італійці, бельгійці. Всі вони ставали «нашими». Саме завдяки твердому рішенню воювати в лавах УПА, назавжди залишиться в українській історії казах Омар Алойот (1921 — 1948) на псевдо «Коля». Фактично він став народним героєм Лемківщини. Майор Стебельський залишив про нього теплі спогади. Мовляв, цей казах був чудовим кавалеристом і відзначався великою відвагою в бою. На кожному кроці закликав людей воювати за вільну Україну, наголошував, що й сам свого часу воював за «вільний Казахстан». Цікаво, що писав пісні про УПА казахською мовою! Перебуваючи в лавах УПА, «Коля» відкрито сповідував іслам. Тому й любили його за безпосередність та щирість селяни Лемківщини. Якщо вже мова зайшла про релігійну толерантність, то нагадаю, що в КоПА («Козацькій Повстанській Армії»), яка була аналогом УПА й діяла на Кубані та в передгір’ях Кавказу, розвідниками були переважно черкеси, яким вдалося уникнути примусової депортації. Колишній політв’язень Пантелеймон Василевський розповідав мені, як черкеси здійснювали намаз. Ще один доказ того, що кубанці та командири КоПА з числа «материкових» українців толерували іслам.
* * *
Ще одна історія. Професор Василь Горбачук, який багато років викладав українську у Слов’янському педінституті, не був корінним донеччанином. Він народився на Берестейщині (Білорусь) і там був свідком героїчної боротьби УПА. Повстанці інколи зупинялися у них під час своїх рейдів. Ходили й на північ области, бо контактували з білоруським підпіллям. Якось повернувшись з походу (якщо не помиляюся, йдеться про 1946-й рік), вони принесли з собою білоруський прапор, листівки, а ще... білоруські повстанські пісні! Самі охоче їх наспівували, перебуваючи на постої у родині Горбачуків. І це при тому, що південь Берестейської области вони трактували як українську етнічну територію. Проте ніколи не трактували білоруських патріотів, як своїх ворогів. Як це не схоже на польську категоричність! Ставлення до патріотів інших національностей було як до братів. Грузинів, які воювали в складі УПА, українці наприкінці війни намагалися переправити на Кавказ. Операція трималася в секреті, лише підроблені документи давали шанс на поїздку. Проте з Карпат хлопцям пощастило доїхати лише... до Запоріжжя. Далі їх викрили смершівці, була перестрілка. Одного з грузинів, якому пощастило вижити, сотенний Мирослав Симчич зустрів уже у концтаборі «Мяунджа» Магаданської области. Сподіваюся, ветеран УПА знає більше деталей.
Для мене ж цікаво, що українці не лише виголошували гасла про свободу народів, а й робили деякі практичні кроки для їх втілення. Знайшли спільну мову й з литовцями, яких німці використовували для охорони залізниць на Волині. Ті погодилися віддати свою зброю та амуніцію повстанцям, а українці лісами, де діяла АК, провели їх до литовської етнічної території. Литовець на псевдо «Бронович» 1992 року приїздив до Львова для участи у святкуванні 50-ї річниці УПА. Росіянина Володимира Чермошенцева (який родом з Поволжя) я знав особисто й міг би підтвердити, що той свого командира, українського націоналіста на псевдо «Юрко» сприймав як рідного батька. Завжди згадував його дуже тепло. А справжнього батька Володі вбили більшовики під час голоду на Поволжі. Вбили на очах у сина. Тому в УПА Володя був дуже мотивованим воїном. Одним з останніх неукраїнців, хто загинув у лавах УПА, був росіянин Михайло Літвінов. Відомо, що він був уродженцем Кемеровської области, мав псевдо «Альберт», воював до 1950 року. Погодьтеся: формула існування «озброєні й толерантні» це набагато краще, ніж просто толерантні. Бо в іншому разі нема кому захистити зазначені переваги.
ТРОХИ ПРО НАШІ ДНІ
Пригадую перші кримськотатарські мітинги у Сімферополі. Тисячі людей, маєво кримськотатарських прапорів і десь біля сцени один, а в кращому разі, два-три державних, українських. Українці у Криму спокійно толерували таке співвідношення, бо розуміли, що народ, який становить лише 0,5% населення України, все ж є корінним народом Криму. Тому в них і емоції відповідні. Мені здається, час мало змінює українців. Про це я подумав, коли 2015 року побачив величезний кримськотатарський прапор, намальований на бетонній київській набережній Дніпра. Зацитую й цьогорічне повідомлення волонтерки Оксани Муравльової з Краматорська: «Сьогодні файний день! Ми зробили ще одну гарну справу, ще один крок до Перемоги. Двадцять п’ять метрів рідних прапорів скоро полетять до Криму, як нагадування, що ми пам’ятаємо про кожного в’язня, про кожен окупований метр! Дякуємо всім, хто долучився!» Зазначу, що розміри зшитих разом українського та кримськотатарського прапорів у цьому випадку були абсолютно однаковими. Попри те що роль українців та кримських татар у визволенні окупованих територій таки дещо різна. Наша біда хіба що в слабкости та в регіональній роз’єднаности, але точно не в шовінізмі! Тому на цинічну брехню про вояків УПА, яка час від часу тиражується у ЗМІ, слід негайно та рішуче реагувати.
