ХХ сторіччя в історії людства запам’яталося значними здобутками в науці, переходом до інформаційного суспільства, але також — досконалими технологіями з маніпуляції свідомістю, тотальними ідеологіями та тоталітарними політичними системами, знеціненням людського життя та пошуками його сенсу серед всуціль абсурдної (на позір) дійсності. Травмоване, постгеноцидне й постколоніальне українське суспільство і дотепер відчуває на собі наслідки страхітливої минувшини, несе комплексний тягар тоталітарної спадщини. Донеччани, до яких звернувся цього разу «День» із проханням розповісти про минулий тиждень у їхньому житті, як виявилося, у той чи той спосіб сприяють подоланню хвороб минулого, наближують одужання соціуму. Дехто — як-от Марина Чорна та Віктор Тупілко — відновлюючи, зберігаючи та популяризуючи імена тих, хто постав проти тоталітарної системи й протиставив їй людяність, сердечність та/або незламність; дехто — як-от Олександр Демченко — плекаючи паростки вже нової, здорової та певної себе культури. І тут однаково важливі обидва напрямки, адже нове неспроможне постати на порожньому місці, воно мусить вийти з попереднього досвіду, творчо засвоєного і творчо запереченого. Отже, їм слово.
Марина ЧОРНА, волонтер Європейського Союзу, учасник організації «Брама Гродська — Театр NN», філософ, журналіст:
— З 1 вересня минулого року я перебуваю в Польщі як волонтер за програмою Євросоюзу «Молодь у дії». Проект, який я реалізовую, має назву «Світло в темряві. Справедливість народів світу» і пов’язаний з пошуком осіб, які під час Другої світової війни рятували інших людей, переховуючи їх у себе вдома або в якийсь інший спосіб. Зазначу, що нас цікавлять не тільки ті, хто рятував євреїв, але й ті, хто рятував представників інших національностей. Останній тиждень я провела в Україні, зустрічаючись і налагоджуючи контакти з головами різних громадських організацій та приватними особами, що так само переймаються даною проблемою. Зокрема, я мала плідні бесіди з викладачем Київського університету, кандидатом історичних наук Жанною Ковбою та директором однієї зі шкіл в м. Торбів (Вінницької області); в Донецькому архіві я познайомилася з завідувачем закритих для вільного огляду фондів, котрі пов’язані з моїм напрямком. Але найважливіше те, що за цей тиждень я взяла інтерв’ю в трьох людей, що під час війни рятували інших! В Україні я пробуду ще тиждень, після чого знову поїду до Польщі — до кінця літа.
Віктор ТУПІЛКО, голова Донецької обласної організації «Чорнобиль-допомога», засновник громадського музею «Смолоскип», присвяченого О. Гірнику та В. Макуху:
— В нас надзвичайно динамічне та швидкоплинне життя, тож важко виокремити найголовніше. Наголошу на найбільш знаковому за минулий тиждень. Наприкінці травня із експозицією, присвяченою Олексі Гірнику, наша делегація здійснила виїзд в Черкаську область. Як відомо, на знак протесту проти русифікації України він вчинив самоспалення на могилі Тараса Шевченка в Каневі, тож 22 травня, в день перепоховання поета, ми побували на Чернечій горі й вшанували пам’ять дисидента, показали виставку, розповіли про нього. Також відвідали Жовті Води, де відбулася відома перемога Богдана Хмельницького над поляками. Цікаво, що, крім особистих речей О. Гірника, в нашій колекції є такі експонати, як, скажімо, милиці донбасівця Олександра Мазуренка. На цих милицях декілька років тому він пройшов 5 600 км уздовж всього українського кордону, аби привернути увагу суспільства до постаті Олекси та його відчайдушного чину. Також серед експонатів зібрання — картини народної художниці з Луганської області Катерини Литовченко, яка пише свої твори, тримаючи фломастер зубами.
Зауважу, що, крім О. Гірника та В. Макуха, ми досліджуємо життя й інших дисидентів, що зчинили або робили спробу зчинити самогубство на знак протесту проти тоталітарної влади. Зокрема, днями одна з наших груп повернулася з Санкт-Петербурга з матеріалами про Марію Вітрову, а друга, відвідавши Пермський край, де в таборах перебували Стус, Лук’яненко та інші українські політв’язні, привезла горстку тамтешньої землі. Врешті, минулого тижня відбулася ще одна справді надзвичайна подія. Наш активний діяч Людмила Огнєва, котра віддає всі сили українській справі, урочисто презентувала в музеї вишивку українського достойника Данила Шумука, що відсидів у таборах 43 роки й помер на Донбасі. Зараз ця вишивка експонується в Києві.
Олександр ДЕМЧЕНКО, поет, журналіст:
— Минулого тижня відвідав літературний слем, який проходив у Донецьку. Здивувало й приємно вразило позитивне сприйняття нашою молоддю культурних ініціатив. Думав, що молодь пасивніша, а виявляється, що літературна активність зростає, рух поширюється. У Донецьку відкриваються нові майданчики, де молодь може себе творчо проявити, почитати публіці свої твори. Разом із тим є й негативні враження. Дуже багато молодих людей, зовні, за формою наслідуючи поступові тенденції, всередині залишаються з пострадянською ментальністю. Тобто оболонка сучасна й модна, а внутрішньо, змістовно — це пострадянська молодь, яка не вийшла з «совковості». Втім, добре що бодай активність росте. До речі, з останніх вражень. У вівторок у Донецьку, як і в інших регіонах України, пройшов мітинг проти свавілля міліції, і я був втішений спільною участю у ньому донеччан із різними поглядами та ідеологіями. Молодь розуміє, що лише вона сама може відстоювати свої права.
