Відгук на статтю Мирослава Захарії «Останній свідок» («День» №135—136, 3—4 серпня 2012)
Про страйк на шахті №29 політв’язнів табору №п/я 175/10 я вперше почув від двоюрідного брата Івана Вількоса — політв’язня-каторжанина, якого було звинувачено за статтями 54-1а та 54-11 і заарештовано 17 жовтня 1949 року.
Це було 1965 року. Тоді ми побачилися вперше. Зустріч була дуже радісною і теплою. Серед безлічі запитань і якось розмов дуже обережно й небагатослівно бесіда перейшла до пекучих спогадів про табірне життя, і тоді брат розповів про цей трагічний страйк (за такі розмови можна було дістати новий термін), попередньо застерігши нікому нічого про це не говорити. Розповідаючи про розстріл страйкарів, брат зняв сорочку, і перед моїми очима постав моторошний вигляд простріленого сімома кулями навскіс братового тіла. Дві кулі пройшли навиліт, а п’ять залишилося в тілі. У мене слова застрягли в горлі, очі зволожилися, я ніби заціпенів, коли Іван розповідав, як його поранили, як випадково знайшли поміж мертвих, як він дві доби пролежав, стікаючи кров’ю, як його оперували тільки завдяки дуже настійливому проханню приятеля, який працював у лікарняній реєстратурі...
«...Урятував мене тоді , мабуть, сам Господь», — писав у своїх спогадах брат. (Іван Вількос, Ганна Яріш-Мокрицька, Петро Чупик. Історія села Слобода. — Коломия, 2002 рік. — С.25). А я додам, що уже значно пізніше дізнався, як ревно в цей час молилася до образу Пречистої Діви Марії тітка Ксеня, яка із двома дітьми — Катрусею й Миколою — гарувала на колгоспному лану Донецької (Сталінської) області після другого переселення 1951 року із Корчунка-Дашавського, тоді Стрийського району Львівської області. Перше переселення із споконвічних рідних земель — с. Слобода Ярославського повіту (тепер Польща) — до Корчунка-Дашавського було в липні 1945 року. «Молилися в землянці. Там і жили».
Власне, у цьому селі — Корчунку-Дашавському — 17 жовтня 1949 року був заарештований мій брат Іван, якого по двадцяти двох місяцях допитів, побоїв, карцеру, голоду... етапом, а це ще «десять днів нелюдських знущань конвою», було відправлено у Воркуту, де першим табором став каторжанський ОЛП шахти №30, а незабаром — ОЛП шахти №29. У цьому таборі Іван працював по 12 годин під землею у складі ремонтно-механічної бригади.
Про це брат Іван Вількос (упокоївся в Бозі 19 листопада 2006 року; Царство йому Небесне і світла пам’ять) детально описав у статті «Правдиве слово про Воркутське повстання» (газета «Агро» від 15 серпня 1992 року), а також у статті «Кривава субота Воркути» (газета «Поклик сумління») і в уже згадуваній «Історії села Слободи».
Тож спогади брата про цей страйк запам’яталися мені на все життя. Тому, прочитавши спогад Мирослава Захарії «Останній свідок», вирішив написати цей відгук.
Тема визвольних змагань, ГУЛАГу, величі сили духу людини і її стійкості потребують точності, виваженості, скрупульозності, глибини аналізу і правдивості, бо інакше можна дійти до недопустимої спрощеності чи навіть профанації. Тому я не зупиняюся на тих неточностях щодо деяких дат, прізвища генерала, кількості вимог і навіть кількості жертв, а також потрактування рядів політв’язнів як натовпу (у статті написано: «Назад відступити не вдалося, бо стримував натовп за спинами»), хоча світла пам’ять про полеглих і поранених вимагає уточнення. Це був не натовп, а щільно вишикувані ряди політв’язнів — по п’ятнадцять у кожному, які трималися попідруки.
Хочу зупинитися на іншому. Очевидно, пан Мирослав, як будь-яка людина, міг дещо забути або й не знати, але безапеляційність останнього абзацу спонукала мене взятися за перо. Він пише: «1997—1998 років залишився лише я один, що пережив цю трагедію». Це не так! Я вже вище написав, коли відійшов у світ найкращий мій брат. Це був 2006 рік! Якби пан Мирослав підтримував зв’язки з побратимами, то такого ляпсусу не сталося б. Це ж історія! Її творять і пишуть люди, і вона має бути правдивою. Скільки втратили ті ж кіношники, що не змогли побачити тих ран брата і почути його розповіді. А чи знайомі авторові статті ті прізвища, яких так багато в уже згадуваній «Історії села Слободи» (с.17—26) і в книжці Богдана Допіри «Сіроманці»? Відділ окремого призначення (с.241—266, «воркутський Речлаг»). Можливо, хтось із них і обізветься, і панові Мирославу буде соромно. У мене ж до автора таке запитання: чому тільки через п’ятнадцять років ви говорите, що в 1997—1998 роках залишилися один?!
Нехай цей відгук буде вибаченням перед світлої пам’яті Іваном Вількосом — патріотом, активним учасником Воркутинського повстання 1953 року.
