Манітобський архів досі зберіг і через півстоліття передає «Дню» роздуми журналіста Анатоля Курдидика в націоналістичній пресі напередодні відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку українською діаспорою в ті ж пам’ятні липневі дні у «столиці українців Канади».
Коли маємо відслонити за кілька днів пам’ятник нашому національному Пророкові Тарасові Шевченку у Вінніпегу, водночас подумки згадуємо пам’ятники на нашій поневоленій Батьківщині. Боже мій, скільки там усякого стоїть: і маркси, і енѓельси, і леніни, і сталіни, і доярки та інші орденоносці, і навіть зрадники й кати — щорси, галани, морозови. Як чудово, який високий промисел у цьому, що серед такого «пам’ятникового товариства» так мало Шевченків, Франків, Лесь Українок, Коцюбинських та інших істинно великих серцем і духом людей.
Віримо: настане такий день, коли з усього цього «московського сміття», що розбрелося кам’яними бовдурами по замордованій, але нескореній Україні, не залишиться стільки, скільки залишилося було з «геніяльного батька» Сталіна 1956 р. у Будапешті. Не допоможуть їм ані сітки, як-от у Берліні, де ними охороняють «пам’ятник братньої допомоги рядянського воїна», ані вартові з енкаведистськими «козирками», які відганяють людей від «пам’ятників подяки совєтам» на інших поневолених Москвою теренах, — навіть мавзолеї під стінами Кремля не збережуть пам’яті про всіх тих, хто обсів Україну своїми «ґавляйтерами», «орденоносними» та іншими опричниками новітніх Іванів Грозних та які ще сьогодні тут і там своїми гіпсовими подобами намагаються закарбувати на Україні трафаретний штамп «просунутої» старшобратньою опікою та експлуатованої до останнього рубця колонії Москви.
Напевно, таки настане цей день. Та коли ця знавісніла зграя собак і псарів у дешевих і патетично-фальшивих подобах посуне з України, — тоді, мабуть, залишиться той, чиєї подоби немає мало не в кожному колгоспі і на майданах містечок та міст України, але вічний пам’ятник кому височіє в кожній українській душі, — Тарас Шевченко. Той, хто сьогодні в якихось двох чи трьох місцях в Україні стоїть на головних площах та у великих парках, а зрештою сховався в увічненій формі в українських селах та містечках подібно до того, як там сховався нескорений ніяким насильством і одвічний творчий дух української нації. Той, хто відчув цей дух усією своєю геніяльністю та увічнив його у своєму Слові.
Бо пам’ятники — то є витвір людської руки й матеріалу. Їх можна поставити там, де накаже влада, що зловживає одним і другим. Але з часом і простором залишаються тільки ті, що є пам’ятниками Пророкам Духу, до яких належав і Шевченко. Хто перелічить, скільки було вже пам’ятників у світі, від яких на сьогодні не залишилося і сліду, навіть у нашій Україні?
...А коли настане Ясний День України, то на її оновленій землі, в якій справді «врага не буде, супостата,/A буде син, і буде мати,/ I будуть люди на землі...» — Шевченко дочекається своїх пам’ятників. Ними залишаються «нові, веселі села», творчі й багатолюдні міста, зелені парки та просторі майдани на одвічній Батьківщині Українського народу, а ім’я Великого Кобзаря буде викарбуване на фронтонах академій та університетів, інститутах і наукових станціях. День його народин і смерти буде святом нації та поклоном тому, хто здійняв народ після століть неволі на нові чини й подвиги, на бої та перемоги — і веде той народ до його мети. Ніхто тоді не посміє «доводити» нам, що Шевченко благословив найбільшого ворога-окупанта Москву і що він з’явився, зріс і став тим, ким він є, завдяки «старшобратній допомозі».
У ті великі й радісні дні України з’являться тисячі пам’ятників Шевченку на українських теренах. А десь далеко, за тисячі миль океану та простору, стоятимуть такі ж пам’ятники йому на іншому краї світу: в Канаді, Америці, Аргентині — у Вінніпегу, Вашингтоні, Буенос-Айресі. Там, куди прийшов народ Шевченка, втікаючи від недолі й неволі. Там, де його народ приходив з «Кобзарем» у малому клуночку свого останнього добра і де в домівках чи не всіх переселенців поряд зі святими іконами чіпляли портрет Батька Тараса. Там, де окрилені його словом українські люди геть із нічого започатковували родючі поля й будували села та містечка, а в містечках — церкви і біля них школи та установи з його іменем. Там, де завжди лунав його безсмертний «Заповіт» і ніхто ніколи не наважувався перекручувати й фальшувати жодного рядка з його пророчого «Кобзаря».
Ті пам’ятники Шевченкові — а серед них і наш у Вінніпегу, створений спільно жертовністю його народу на канадській землі, — і ті у вільній Українській державі однаково висловлюватимуть провідну й вічну істину: Тарас Шевченко, Богом посланий своїм людям пророк, має в душах українського народу, в усіх поколіннях нашого народу й в усіх часах, що їх він переживатиме, — Пам’ятник, який стоїть понад часом і понад простором. Пам’ятник Духу, порівняно з яким решта пам’ятників є лише символами.
Будьмо щасливі з того, що завдяки пам’ятнику Шевченкові у Вінніпегу саме нам припала честь підтвердити цю істину на канадській землі.
