Раптово впав пам’ятник засновникам Києва, й моя співрозмовниця побачила в цьому особливе ознаменування часу. Інша, все таки сподіваючись, що часи будуть сприятливі для її освітянської ниви, пам’ятає, що ніхто, крім нас самих, не збудує нам держави й не вирішить наших проблем. Ні економічних, ні особистих, ні професійних. Тому професіонали тиждень остаточних політичних рішень переживали не в очікування, а насамперед — у роботі. Лікували хворих, вчили дітей, узаконювали нові сім’ї й шкодували тільки за одним — на місцях не вистачає ресурсів для того, щоб зробити українців, тобто нас з вами, більш здоровими і щасливими. Говорячи з ними, я познайомилась ще з одною книгою сучасного українського автора, а з іншою просто пораділа за її внучку.
Людмила МРАЧКОВСЬКА, журналіст:
— Дві яскраві події і обидві по різні боки хорошого і поганого. Якщо про останнє, то зачепила новина, яку побачила в інтернеті про те, що у Києві розвалився пам’ятник засновникам нашої столиці. Відвалились Щек і Хорив, залишились стояти Кий і Либідь. І хоч скільки там би інженери не говорили про недоліки конструкції й інші технічні норми, для мене це не скрасить першого враження. Воно досадне й тужливе. За нас українців і всю Україну. Це така не випадкова, як на мене, подія і знакова в часі. Адже пам’ятник розвалився якраз перед інавгурацією новообраного президента. Цей постамент у теперішньому зруйнованому вигляді ніщо інше, як пам’ятник нашій сьогоднішній державі — зруйнована, роздерта, занедбана. І реанімувати її куди важче за реставрацію пам’ятника, а тут ще питання: хто це робитиме і чи є на це справжня воля? Що буде з нами далі?..
Але, попри все, надія є. Я це також побачила останніми днями. Жінка, далека від літератури, яка працює в бізнесі, дала мені книгу, яку теж отримала від когось з рук. Це «Чорний ворон» Василя Шкляра. Я вражена, що в нас час інтелігенція таки не зникла. Інша справа, що їй, можливо, бракує простору, але хто хоче, той знаходить. Як приміром згаданий автор. Є письменники, які здатні осмислити історію і донести її співвітчизникам. Йдеться про зміст книги. Події в ній асоціюються з сучасними. Хоча вони відбуваються у двадцятих роках, коли під натиском більшовизму гинуло все національне. Люди таке читають. Запит на високу літературу є. Прокинувся книжковий голод й попит на розумне ѓрунтовне слово. Люди знову шукають опори в книзі, думають і цікавляться розумною думкою інших. Своїх, рідних письменників. Це нагадало мені вже раніше пережиті радянські часи, коли справжні книги були, і вони читались, подорожуючи з рук в руки по друзях та знайомих.
Ігор МАТКОВСЬКИЙ, головний лікар Вінницького обласного СНІД Центру:
— Про погане не люблю й не хочу. Нехай люди краще про щось хороше прочитають. В моєму, наприклад, житті як керівника обласного СНІД Центру хороші новини — це коли є щось хороше у наших пацієнтів. Коли їм стає краще, легше жити, влаштуватись в суспільстві, знайти собі новий, наскільки це можливо, комфортний формат життя, адаптуватися після отримання статусу інфікованого. І тут можу сказати, що остання подія, як стакан, наполовину наповнений водою. Наче й добре, а з іншого боку — інакше. Вперше за всю історію роботи Центру у нас зайняті стаціонарні ліжка стовідсотково. Це відносно небагато — всього двадцять місць, але раніше більше п’ятнадцяти хворих одночасно на стаціонарі у нас не лікувалось. Можна сказати, що погано те, що хворіють, але це також показник довіри до Центру і наших лікарів. Хворі у нас лікуються безкоштовно, а для них це економія власних коштів. Діагноз ставимо одразу й повний курс для одужання, не втрачається час на долікування. У нас п’ятеро пацієнтів з мінінгоенцефалітом були такі важкі, ми боялися, що троє з них не виживуть. Але одужали! Й мені приємно бачити високу кваліфікацію мого медперсоналу. Хоч медицина у нас досі залишається багато в чому прикладною — все робимо руками, дивлячись, слухаючи, але й апаратна теж починає все більше входити в життя.
Галина ЛЕВИЦЬКА, начальник Вінницького міського РАГСу:
— Політика — не моя парафія, тому оминаючи погане, більше хочу сказати про хороше. Про надію на міцні сім’ї. Створені обдумано й без поспіху. Пішла тенденція доросліших шлюбів. Дівчата почали виходити заміж після двадцяти, а хлопці одружуються після двадцяти п’яти. Бо, коли виходили в сімнадцять, то двадцятидвохрічні вже були на їхньому фоні старими дівками. Молодь почала думати, що робить, і відповідально ставитись до життя. Ми вже не розписуємо студентів, які не закінчили навчання, не влаштувались на роботу. Але дуже мені шкода, що цього року ми знову почали працювати без психолога. Його не передбачено штатом для нашого закладу, але це — ключова особа. Пари потребують консультації, як при вступі в подружжя, і тим більше під час його розірвання. Поживуть рік, дітей немає, посварились через якусь дрібницю і біжать до нас. Тремтять, переживають. Видно, що не хочуть розлучатись, але пишуть ці заяви на зло одне одному. А якби був психолог, який би взяв їх за ручку та поговорив з кожним окремо, а потім разом з обома, то вже була б інша ситуація і, дивись, розлучатись передумали б.
Але завершити все ж хочеться приємним, хоча воно, в першу чергу, радісне для мене. Бо я хочу сказати про свою 10-річну онучку Галинку, і тут мене зрозуміє кожна бабуся. Ми разом вишиваємо. Щовечора. Це таке щастя. Хвалюсь всім, вона вже шиє хрестики вправніше за мене!
Людмила КУЧЕРУК, директор обласного музею освітян, завідувач методкабінету обласного Управління освіти:
— Як завідувачеві методичного кабінету освітян, для мене хороше — це те, що наші педагоги за останній тиждень зросли фахово й дійшли згоди в багатьох питаннях. Ми провели розширене обговорення впровадження інклюзивної освіти. Це коли діти з обмеженими психічними, фізичними даними навчаються серед здорових однолітків в звичайній середній школі. Без заперечень і з боку медико-педагогічної комісії, і з боку самих педагогів, і навіть батьківського комітету погодились не відсторонювати таких дітей від колективу здорових одноліток. Також збирали директорів шкіл й побачили розуміння, підтримку й необхідність у впровадженні у школах профільного фахового навчання для старшокласників. Цього тижня на обласному рівні серед педагогів ми навіть зачепили таке питання, як мас-медіа в навчально-виховному процесі школярів. Шкільні й класні газети, радіо — це те, що варто повертати там, де забули. Нехай радіо чи повноцінна газета не під силу кожній школі, але стінгазета класу зроблена силами, розумом і руками учнів — це не потребує технічних умов і особливих затрат. Але наскільки здружить дітей, покаже проблеми класу, навчить мислити й працювати колективно. Наші колеги, беручи участь у Всеукраїнському конкурсі, педагогів — впевнено йдуть до перемоги. Тривожить лише оця нестабільність в країні. Так хочеться. щоб все якнайшвидше стало на місця й почалась розмірена робота. Сподіваємось, що ми, педагоги, не залишимось забутими новою владою. Бо проблем в освіті, як і в кожній галузі, — хоч відбавляй. Аби до них повертались обличчям.
