Голова Київської міської держаної адміністрації Олександр Попов підписав розпорядження про оголошення бліц-конкурсу на визначення кращої містобудівної концепції культурного, архітектурного та мистецького відновлення пам’ятки археології національного значення «Дитинець стародавнього Києва VIII — X ст. із фундаментом Десятинної церкви X ст.». Конкурс проводиться з 25 лютого до 25 квітня 2011 року. Умови конкурсу передбачають не тільки консервацію та сучасну музеєфікацію автентичних залишків та слідів церкви на честь Різдва Пресвятої Богородиці (Десятинної), а й створення архітектурного ансамблю з інфраструктурою музейного комплексу.
...Є в Києві на гордій Славутовій кручі дивовижне місце, яке невідомою силою космічного енергоінформаційного поля притягує до себе чутливих і здатних до сприйняття благотворних невидимих променів сильних духом і розумом доброчесних людей. Сходження до нього можна здійснити по Андріївському узвозу, що з давніх-давен зв’язував у Старому Києві Нижнє місто (Поділ) з Верхнім — княжими палацами, Десятинною церквою, Золотими воротами, Софією Київською, Золотоверхим монастирем. Сьогодні воно увінчано Андріївською церквою — небесним престолом і храмом, орієнтиром і окрасою не лише Києва, а й усього світу.
Саме на те сакральне місце, з якого Святий Андрій побачив небесну велич дніпровських круч і сказав свої пророчі слова — «Бачите гори ці, на цих горах засяє благодать Божа, і буде велике місто і багато церков буде споруджено» —принесла мене з Дарниці на руках матінка, здолавши пішки більш ніж 10-кілометровий шлях, щоб тут, у цьому благословенному місці, в церкві на Подолі охрестити своє немовля.
Відтоді в будь-який вільний час, і обов’язково після повернення з далеких тривалих подорожей, завжди приходжу на те освячене місце, щоб Андріївським узвозом піднятись дорогою Апостола до вершини, на якій стала на ноги й «пішла» у віки Русь-Україна.
Тут, на київському Монмартрі, постійно відбуваються знакові події, відображені в творах В. Діброви «Андріївський узвіз», М. Булгакова «Біла гвардія» та «Дні Турбіних», у комедії М. Старицького «За двома зайцями»; в есе, роздумах, спогадах Р. Синька «На зламах епох»...
На цій подвижницькій стезі, в затишному парку вічного міста між Андріївською церквою і «замком Річарда Левове серце», Небо послало мені на зустріч сивого чоловіка з ликом святого й проникливим доброзичливим поглядом. Цим ніби з ікони чоловіком виявився Ростислав Олександрович Синько — кінорежисер, скульптор, художник, письменник. Він запросив мене до себе — в кабінет директора Музею-майстерні І. Кавалерідзе, розташованого у підніжжі прагнучої до неба величної златоглавої споруди, символу гармонії, злагоди, витонченості, краси.
У старій будівлі музею, заповненій картинами й скульптурами, в оточенні знаних в Україні художників, письменників, акторів, скульпторів, політиків завжди панувала атмосфера духовної спорідненості, взаємоповаги, доброти, співчуття. Ця аура любові до своєї землі, до свого народу в цьому насиченому енергетикою й інформацією просторі концентрувалась, фокусувалась і направлялась на відродження нашої прищемленої національної самосвідомості, спаплюженої історії, приниженої культури, мови; вона допомагала мені, представнику традиційної медицини, шукати першопричини тілесних недуг у сфері духовній.
Тут, у музеї І. Кавалерідзе, часто проводились виставки, відзначення ювілейних дат; диспути, обговорення пекучих проблем. Одна з них стосувалось найбільш знакового, священного місця в Києві та всієї України, звідки «пішла» Русь-Україна: одні на місці знищеної там татаро-монголами Десятинної церкви пропонують відродити храм, інші — зважаючи на те, що достовірних відомостей про церкву, її вигляд не збереглося, були категорично проти будь-якої будівлі. Я мріяв про розбудову (адже фундаменти збереглися) Всеукраїнського Храму злагоди, єднання всіх релігійних конфесій. Думки Р. О. були масштабнішими: на тому унікальному, найбільш важливому «золотому» майданчику всеукраїнського значення має відбуватись сакралізація національного — тому він пропонував розбудовувати там символ держави — Національний Пантеон історичної пам’яті Руси-України: видатних діячів українського народу, героїчних постатей, які прокладали шлях у майбутнє своєму народові, формували національну ідентичність й сприяли самовизначенню нації. Він сподівався, що саме таке рішення буде підтримане всіма українцями. І не вірив чуткам, що Президент України може одноособово, без громадського обговорення, дозволити будівництво культової споруди на священному місці, на престолі України саме УПЦ (МП). Ростислав Олександрович дуже переймався тим, що московська конфесія по-рейдерськи, самовільно, незаконно «застовпила» місце біля розвалин Десятинної церкви, встановивши пам’ятник своєї бездуховності —тимчасову дерев’яну хатинку (каплицею її в такому контексті не повертається язик назвати). Що це, як не цинічні й нахабні піратські дії з метою захопити й спаплюжити українську національну святиню, розташовану в самому серці стародавнього Києва, в межах історико-архітектурних заповідників «Місто Володимира та «Стародавній Київ», де законом забороняється будь-яке будівництво? І такі зухвалі дії дозволяє собі робити самовільно Московський патріархат по відношенню до Десятинної церкви Різдва Богородиці, побудованої в 989 — 996 рр., — тобто майже за півтора століття до першої літописної згадки про Москву.
