Свято розпочиналося рано- вранці, з перших святкових програм по радіо, а потім і по телебаченню. Батьки й діди слухали і дивилися військовий парад, плачучи від гордості за свою країну, а матері й бабусі клопоталися на кухні і прасували світлі сорочки. Після параду всі сідали до столу. Так знов і знов наставав День Перемоги — свято, яке ніколи не відзначали поодинці. Усі збиралися в дружних компаніях, з дітьми, друзями й сусідами. Святкували хто на вулиці, хто в гамірних міських дворах, барачних гуртожитках, у дружних комуналках чи затишних садочках під розквiтлими яблунями. Бузок і тюльпани були квітами героїв. Вони робили повітря п’янким та урочистим. На столи ставили чарки з горілкою і клали зверху чорний хліб — для тих, хто пішов туди, звідки не повертаються. За друзів та рідних, які загинули, проголошувався перший тост. Їли польову кашу, співали військові пісні, не соромилися сліз. А дітвора ще з полудня обживала дахи будинків та високі дерева, щоб подивитися святковий вечірній салют.
Уже давно немає в живих діда, кілька років тому не стало батька, але я запам’ятала їх такими, які вони були тільки на свято — День Перемоги. Їхні обличчя, сповнені щастя, очі, що горіли молодістю і променилися невимовно світлим смутком, тихі слова і якісь тверезі застілля. Не упивалися чоловіки цього дня, скільки б не пили. Ми вдивлялися в них і бачили живих героїв, які змогли здійснити, досягнути у своєму житті щось значне, вічне, таке, що не проходить і назавжди гідне високої пошани.
Сьогодні, коли нове тисячоліття відсунуло і війну, і Перемогу за історичний горизонт століття, яке щойно минуло, нам здається, що ми втратили це свято назавжди. Бачимо і розуміємо, що завжди знайдеться кому відзначити за чаркою черговий додатковий вихідний. Але майже не залишилося тих, хто досі несе в своїх серцях тепло чудового весняного дня — 9 Травня.
Життя воєнного покоління неможливо описати словами. Не вистачить ні слів, ні сил. Воно здається якимсь містично нереальним. Роки надлюдського напруження. Коли кожного ранку зі світанком починався новий день, що комусь ніс трагедію і біль, нещастя і горе, тугу і тривогу. Різноманітні тимчасові споруди, окопи, бараки, голод, холод. Двадцятигодинна виснажлива праця і смерть, що не покидала людей ані на хвилину. Сльози й постійний страх, що завтра біда може постукати й у твої двері. Все це було. Не в кіно, не в книжках, а в житті. День Перемоги зупинив маятник смерті і саме тому став святом усього народу.
Сьогодні вбога старість переможців знищує останні крихітки їхньої колишньої величі й гордості за своє життя. Вже давно немає Радянського Союзу, Червоної Армії, світлого шляху в комунізм. Відходить і пам’ять про найжахливішу війну ХХ століття разом з усіма ідеологічними символами великої Перемоги. А молоде покоління не відчуває і не розуміє цієї втрати. Йому залишається тільки повірити в те, що це свято було чудове, і побудувати власне життя, в якому йому знайдеться гідне місце.
Мабуть, для того щоб це сталося, потрібен час і переоцінка цінностей. Щоб ми перестали захоплюватися величчю вже не існуючої країни і назавжди прониклися повагою до простих людей, які перемогли не Гітлера, а саму війну і весь той жах, який вона несла з собою.
Ми знаємо, що війна тривала й після 9 Травня. Бої з розрухою та голодом, із сирітством і страхітливою бідністю. Та й з чим тільки не довелося воювати переможцям! Вони пройшли крізь усе, навіть сумніви в тому, чи треба було перемагати в тій війні. Тихо й непомітно відходячи в історію, ці люди залишають нам країну, батьківщину і пам’ять про те, яким було їхнє життя. Залишають один на один iз запитанням, яку пам’ять про себе ми залишимо своїм дітям. Суперечки вщухають, а на вулицях та площах 9 Травня не марширують військові і не дефілюють танки. Нині там іноді мітингують проти Президента і референдуму.
Озираючись навколо і згадуючи очі переможців, усвідомлюєш, що їхня перемога не сьогочасна, довжина її дорівнює цілому життю, кожний день якого гідний свого Дня Перемоги.
Цілий вік за плечима у воєнного покоління. На жаль, воно все швидше старіє і відходить. Переможців вітають і сьогодні, дарують їм скромні подарунки, нагороджують відзнаками. А в нас залишається зовсім небагато часу, щоб встигнути подарувати їм нашу повагу і любов. Сказати теплі слова, пропустити крізь себе і прийняти до серця їхній біль та тривогу, пробачити якісь непорозуміння. І не спізнитися зігріти цих особливо зворушливих у безпорадності свого похилого віку людей нашим теплом і турботою!
Зі Святом Перемоги Вас, ветерани війни! Ми любимо Вас, пам’ятаємо і назавжди запам’ятаємо Вас такими, якими Ви є — мудрими, добрими, простими і сміливими. Переможцями!
