Бог дає життя людині, щоб вона жила в мирі з Богом, природою та людьми. Щоб вона жила щасливо. Щасливо хотіла жити й родина Андрія Войтюка. Обрали вони собі село Щурин на Волині. У пошуках кращого місця сім’я перебралася в село Поповичі Ковельського району Волині. Нажила родина семеро дітей. Будували собі хату й жили дуже скрутно. Але хотіли, щоб діти здобули освіту. В ті часи, коли на Волині панували польські порядки, здобути українську освіту було важко. Тому сина Петра батьки віддали в польську школу. Закінчив сім класів, а вже 1939 року став ходити в українську школу. До того ж, поляки насаджували не лише польські порядки, а й польський націоналізм. Українці як могли чинили опір, бо жили на своїй споконвічній землі. Українці створили свої навчальні заклади, організовувалися давати відсіч усім поневолювачам. Бо розуміли, що жити щасливо вони зможуть на своїй землі лише тоді, коли матимуть власну державність, тому масово йшли в загони УПА. У жовтні 1943 року Петра Войтюка прийняли у члени УПА. 1943-го пройшов бойовий вишкіл і працював зв’язковим. Доводилося боротися і проти польського впливу, і встановлених радянським ладом порядків. Було важко, бо сталінсько-гітлерівське протистояння було руйнівним і для польського, і для українського народів. Поляки створили по суті два уряди під час війни. Один підкорявся Кремлю, другий був у Британії — в Лондоні. Ці уряди на території ведення війни на Волині мали свої розвідки, каральні й партизанські загони, свої армії — Крайову, Народову. І всі вони нищили мирних громадян обох країн під час війни. А потім стали нищити українців у комуністичній операції «Вісла». Робили все, щоб УПА не мала тилу.
Боровся як міг проти кривди й несправедливості, за волю і мужній Петро Войтюк. Та сили були нерівні. У квітні 1944 року Петро був підступно заарештований контррозвідкою «СМЕРШ». Усі тортури пройшов у Луцькій тюрмі, а 12 жовтня 1944 року отримав вирок за статтями 54-1а, 54-11 на декілька років каторги. Покарання відбував у Воркуті, працюючи на різних роботах, у різних шахтах.
Після смерті ката народів 1953-го брав активну участь у страйках і багато разів зазнавав тяжких покарань від табірного начальства. А 1955 року його звільнили без права виїзду. У серпні 1956 року дали дозвіл на виїзд. Поїхав на давно омріяну Волинь. Зазнавши знущань системи в ГУЛАГах, сподівався, що щось змінилося на краще. Та було не так — на Волині відмовили у прописці. Тому довелося знову шукати пристановища. Знайшов його в нашому Дніпродзержинську. Але й у нашому місті його знайшло КДБ, яке стежило за ним. Влаштувався на роботу в будівельне управління працівником управління «Термоізоляція». Щотижня відділ кадрів давав досьє про його поведінку. А його поведінка цілком відповідала принципам — чесно працювати й виконати батьківський наказ здобути освіту, бути патріотично свідомою, грамотною людиною, не зраджувати Україну та українство. 1959 року Петро Войтюк вступив до індустріального технікуму на вечірнє відділення і 1964 року закінчив його та одержав диплом. Та без кінця чув образу — «буржуазний націоналіст».
Проте цей свідомий українець не лише працював, а й хотів духовно просвітлювати людей. За часів перебудови у місті швидко з’являлися різні політичні партії, просвітницькі організації. Постала й міська «Просвіта» ім. Т. Шевченка. 1989 року він став її членом. Він мав хист до музики, тож створив при «Просвіті» з просвітян хор «Благовіст», став його керівником. Хор виконував патріотичні пісні, виступав із концертами з нагоди різних українських дат, їздив у Донецьк, Луганськ, Дніпропетровськ, Київ, на Волинь. Брав участь у діяльності обласної «Просвіти».
Тоді ж, у перебудовні роки, в місті, як і в області, з’явилися братства ОУН-УПА КУН, пізніше, 1993 року, головою обласного товариства політв’язнів і репресованих обрали Василя Сірого, його заступником — Степана Андрушіва. Уже в жовтні було створено і Дніпродзержинське (Кам’янське) товариство ПВіР, де Петра Войтюка було обрано головою. Він був делегатом Всесвітнього конгресу політичних в’язнів і репресованих. Повсякденною працею колективу ПВіР та «Просвіти» вивів ці організації на перші місця в області. Товариство ПВіР веде різноманітну роботу. Воно отримало місцевий бюджет, надає гуманітарну допомогу політв’язням, по можливості направляє людей у санаторії в Моршині.
Тяжкі умови життя, перебування в таборах, невпинна праця підірвали здоров’я видатної та водночас простої української людини, патріота української справи, котрого доля закинула в наші краї. Він хворів на серце і помер більше року тому. На вшанування його пам’яті керівник міської «Просвіти» Віктор Кравченко разом із хором «Просвіти» присвоїли хору ім’я цього славного західноукраїнця — Петра Войтюка. Хор «Благовіст» і зараз виконує ті твори, які увів у співочий колектив П. Войтюк: Гімн України, «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ой на горі на Маківці»... Хор став лауреатом всеукраїнського конкурсу просвітянських колективів. Має великий репертуар українських пісень. І все завдяки невтомному пропагандистові й захисникові України й українства Петрові Войтюку та його однодумцям. Пам’ять про людину із Західної України, яку більшовицька влада силоміць вигнала з рідних місць і яка була Людиною для всіх, не згасне ніколи ні на Сході нашої Батьківщини, ні на Заході.
З пошаною та великою подякою за все добро, що ви зробили, робите і ще робитимете для простих людей.
