Події другої половини XVII ст. належать до найбільш драматичних, а рівночасно доленосних в історії народів Східної Європи. Кривава драма Західної Європи, відома як Тридцятирічна війна, в якій брали участь також українські козаки на боці Святої Римської Імперії, вплинула на перебіг подій у Східній Європі, де постала новостворена Козацька держава. Головною причиною цього було повстання Хмельницького, яке знесилило Річ Посполиту — найбільшу міць на Сході — і створило геополітичну непевність не тільки для України, але й для сусідніх держав. В цій геополітичній непевності бачимо, як деякі держави прагнули скористатися з існуючих обставин, а інші, зокрема Україна, шукали способу гарантувати безпеку. Це й виявилося, у випадку України, у пошуках союзника проти Речі Посполитої — найбільшої загрози Українській державі. Таким союзником, чи охоронцем, Козацької держави стала Московська Держава, яка після доби, що звалась «смутноє время», знову повертала до політики експансії.
Шукаючи союзників, гетьмани України підписували договори з Річчю Посполитою, з Османською імперією, з Кримським ханатом та Шведським королівством, але вони ніколи не вважали, що стають підданими тих держав. Таким самим військово-політичним був договір з Москвою, відомий як Переяславська рада. Москва одначе бачила певні можливості, а саме, використовуючи неточно визначені статті, які мінялись з кожним вибором гетьмана, перетворити Україну на свою колонію, вбираючи політичну експансію в шати «братерського єднання», перетворюючи історію, дійсність на легенду.
Що легенда про «братерське єднання» не мала нічого спільного з дійсністю доводить опозиція українців не тільки до договору, але й до самої форми присяги. «Видав нас усіх Хмельницький московському цареві в неволю...», читаємо в Листі чорнобильського протопопа чорнобильському підстарості від 27 січня 1654 року. «Сам із військом присяг і місто Київ силою, під страхом кари мечної, змусив до того, що присягло. Тільки духовенство не присягло... Не знаю, що буде з Чорнобилем; дуже скоро будуть змушені зробити те саме». Взагалі варто відзначити, що ідея присяги цареві зустрічала широкий громадський та військовий опір. Починаючи від полковника Богуна, відмовлялась присягати старшина і рядове козацтво, а в полках Кропивнянськім та Полтавськім побили козаки киями представників царя (Тисяча років Української суспільно-політичної думки, том III, книга перша, стор. 260 — 261. Також В’ячеслав Липинський, «Україна на переломі», стор. 34). Не виглядає це волевиявлення значного числа української політичної еліти як бажання «братерського єднання» з Москвою. Та, мабуть, немає чого дивуватись, бо освічена верства населення України напевно знала про авторитарну систему в Московії, підставою якої було жорстоке кріпацтво, закріплене збірником законів (Уложеніє 1649 року). Невже народ, який визволився з під панування Речі Посполитої, бажав піти в ще гіршу неволю?
Стан відносин між Україною та Московією не влаштовував спадкоємців Хмельницького, і тому вони шукали інших союзників чи іншого протекторату. Саме тому, як писав Якушкін, московський посланець в Криму, «Писар Іван Виговський... прислав у Крим своїх кур’єрів, щоб повідомити, що він, писар, став гетьманом і в Московського царя у підданстві не бажає бути...». Далі Якушкін пояснив, що причиною позиції Виговського було те, що «московський цар (государ) посилає до нього в черкаські (українські) міста воєводів, а він, гетьман, під керівництвом у воєводів не бажає бути, хоче володіти черкаськими містами сам, так як володів ними Богдан Хмельницький». (С.М.Соловьев, «История России и древнейших времен», Том. XI, стор. 9). Гетьман Виговський, який вів цілеспрямовану політику, побачив певне незадоволення своєю політикою серед деяких козацьких старшин. У цій ситуації Виговський скликав Генеральну раду в Корсуні 11 жовтня 1657 року, склав булаву і сказав: «Не хочу бути у вас гетьманом; цар забирає у нас давні наші вольності, і я в неволі бути не хочу». Полковники повернули йому булаву, просили, щоби він залишився гетьманом, і заявили: «За вольності будемо стояти всі разом» (Там само; також Михайло Грушевський, «Історія України — Руси», Том Х, стор. 60 — 61 та Тисяча Років, ст. 320 — 323).
Маючи запевнення у підтримці від полковників, Виговський шукав безпеки України у рівноправному партнерстві з Польщею та Литовським Князівством. Тристоронній договір був підписаний в Гадячі 16 вересня 1658 року і ратифікований Сеймом 1659 року, одначе не набув законної чинності через події в Україні. Ці події і про роль в них московської влади доволі обширно описано в документі від імені Війська Запорозького до іноземних володарів. У тих подіях, говорить документ, «розкрилася хитрість і підступність тих, які без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї – рабське ярмо». Щоб не допустити до здійснення Гадяцького договору і за всяку ціну відірвати Виговського від Польщі, 1659 року Москва вислала в Україну 150-тисячну армію під командою князя Трубецького, яка нищила українські міста. В битві, яка відбулась 29 червня 1659 року під Конотопом, українсько- татарська армія повністю розбила московську армію, і після цього вже «ніколи московський цар не міг вивести в поле такого блискучюго війська», — писав Сергій Соловйов (Соловьев, Том. ХI, стор. 47). Москву охопив жах і страх за свою безпеку. Сам цар закликав народ укріпляти місто, але по Москві «поширювалися чутки, що цар виїжджає за Волгу, у Ярославль» (Там само). Можна без перебільшення твердити, що історична драма, пов’язана з гетьмануванням Івана Виговського, та трагедія московської армії під Конотопом ніяким способом не вписуються в «братерське єднання» як продукт Переяславської ради! Мабуть, тому радянські підручники історії писали про Виговського, як про зрадника, а не як борця за свою державу і за свої права.
Найкращим доказом, що договори робляться державами виключно у своїх інтересах і для здійснення своїх політичних планів, був Андрусівський договір 30 січня 1667 року. Цим договором, який був результатом послідовної праці талановитого московського дипломата Ордина-Нащокіна, було змінено геополітичний баланс сил у Центрально-Східній Європі, що вперше продемонструвало присутність Московії як значного політичного чинника. Славетний російський історик Сергій Соловйов писав, що «Росія покінчила з Польщею... В такий спосіб Андрусівський договір також служить однією з граней між давньою і новою Росією» (С.М.Соловьев, «История России»..., Том. ХI, стор. 186 — 187). Можна тільки додати, що прологом для успіху Росії в Андрусові був Переяславський договір. Російський історик В Галактіонов вважав, що «укладення Андрусівського договору було, без сумніву, перемогою російської дипломатії. Договір мав дуже важливе економічне та військово-стратегічне значення для Росії. В економічну сферу впливу держави були включені Лівобережна Україна, Смоленська і Чернігівсько-Сіверські землі, а державні кордони Росії були посунені далеко на південь і на захід, що грунтовно поліпшило оборону держави. Андрусівський договір і московське «союзне» рішення... юридично оформляли акт об’єднання України з Росією та передавали Росії провідну роль в політичному житті Східної Європи» (И.В.Галактионов, «Из истории» Русско-Польского сближения в 50 — 60-х годах XVII века», 1960, стор. 104).
«Жертвою успіху» московської дипломатії стала Україна, яку розділили Річ Посполита і Московія вздовж Дніпра, зробивши Запоріжжя спільним володінням двох союзних держав, захисною силою проти татар. Підсумовуючи значення Андрусівського договору для України, польський історик Вуйцік твердить, що «немає жодного перебільшення ані суперечності з історичними фактами, якщо назвати Андрусівський трактат розподілом України. Ця оцінка повертає нас до суті Переяславського договору, інтерпретацій якого є багато (Див. «Переяславська рада 1654», стор. 134, 203), одначе я зупинюсь на аналізі Андрія Яковлєва, який писав: «Основна ідея цілого проекту договору – це встановлення таких міждержавних відносин України й Москви, при яких Україні застерігається державна самостійність як зовнішня, та особливо внутрішня, на умовах певного контролю міжнародних зносин з боку московського царя та виплати цареві, як протекторові, данини за військову оборону проти зовнішніх ворогів». Варто звернути увагу, що хоч яку б інтерпретацію Переяславського договору ми прийняли б, усюди простежується принцип протекторату чи оборони України. Чи не був Андрусівський договір зрадою московським царем Переяславського договору? На мою думку, цим актом розподілу України московський цар сам перекреслив принцип Переяславського договору, як і буття Української держави, оборонцем якої він обіцяв бути.
Про доленосне значення Переяславської ради дуже влучно висловилась Лариса Івшина, головний редактор газети «День», коли вона говорила студентам Інституту журналістики Київського національного університету, що «Переяславська рада — не фантом, це процес, який призвів Україну до втрати її суверенітету та багато в чому — до втрати її духовного простору, що потягнуло за собою тяжкі каліцтва протягом століть» («День» від 26.12.2003). Можна б поставити собі риторичне запитання, а саме: чи не є заходи відзначення в 2004 році 350-ліття Переяславської ради виявом продовження нашого духовного каліцтва, яке тягнеться від Переяслава? Мені здається, що вже, мабуть, час видужати від нав’язаних українському народу легенд про «братерське єднання» і почати творити своє життя як суверенний народ у своєму власному домі.
