Коли їдеш поїздом з Харкова у Західний Сибір, за вікном вагона відкриваються мальовничі зимові пейзажі російської природи, серед якої — особливо вражаючі масиви Уральських скелястих гір. На відміну від київського вологого клімату, сухе повітря Сибіру згладжує великі морози й не робить їх такими дошкульними. Та все ж довга дорога притягає думку не лише до відчуття безмежності просторів російських земель, але й до усвідомлення того, як добре цей шлях упродовж кількох століть був протоптаний переселенцями з України, нашими земляками, вільними чи невільними.
На середину XVII ст., коли Україна укладала домовленості з московським царем, Сибір як географічна назва вже асоціювався в Московській державі з місцем заслання, головним чином політичного. Одним із перших українських арештантів, засланих до Тобольська, був білоруський полковник Іван Нечай, зять Богдана Хмельницького, звинувачений у 1659 р. московською владою під час організації білоруської козаччини в адміністративному устрої Війська Запорозького, а не Московської держави. Згодом за ним пішли на заслання наші гетьмани Дем’ян Многогрішний (до Іркутська та на Забайкалля) та Іван Самойлович (до Тобольська), де вони й померли. Така традиція переселення в Сибір політичних в’язнів міцно вкорінилася в Російській імперії XVIII — ХХ ст., а пізніше передалася й розквітла в СРСР.
Кінець ХIХ — початок ХХ ст. позначилися масовими переселеннями з України в Сибір у зв’язку з будівництвом Великої Сибірської залізниці (почали будувати у 1891 р.) та столипінською аграрною реформою. Українці, заохочувані урядом, як і інші переселенці, відіграли помітну роль в освоєнні Сибіру, а назви сіл в Омській області самі за себе промовляють — Полтавка, Одеське, Херсонське, Таврійське та ін. Наступні хвилі переселень з України були пов’язані з політичними репресіями 1930 — 1950-х років, а також з масовим вивозом українських сіл за Урал у післявоєнний період. У роки хрущовської відлиги чимало людей поверталося назад на Батьківщину, проте силою обставин багато й залишалося на місцях поселень, приживаючись до нових умов.
Сьогодні в Омській області українці — це друга за чисельністю етнічна група після росіян. Тут діють два українські культурологічні товариства — Сибірський центр української культури «Сірий Клин» та Обласний український центр ім. Т. Шевченка. Однак найвидатнішим і найавторитетнішим представником сучасної української громади, з ім’ям якого пов’язують відродження духовного життя Західного Сибіру, відбудову храмів і монастирів у Омській області є глибинний старець і просто український патріот митрополит Омський і Тарський Феодосій. Родом з волинського села, він закінчував гімназію ще за Польщі, а в 1986 р., коли на всю Омсько-Тюменську кафедру було лише три храми й три молитовні доми, його призначили у цей складний і суворий регіон як митрополита, де за ці роки старець здобув заслужений авторитет, повагу й любов у людей.
«Круглий стіл», присвячений 350-літтю Переяславської козацької ради, а в ширшому сенсі — українсько-російська зустріч з обговорення проблем сучасних відносин між Україною та Росією, задумувався вже давно з ініціативи Сибірського центру української культури «Сірий Клин», Комітету в справах національної політики та релігії державної адміністрації Омської області та Регіонального центру російської культури м. Омська.
Початку роботи «круглого столу» передувало покладання квітів до пам’ятника Б.Хмельницькому. Старенький радянський зі смаком зроблений пам’ятник, перевезений до Омська з України в роки війни під час евакуації одного із заводів, довгі роки лежав десь на складах, а нещодавно (коли українські авіаремонтники ремонтували Ан-70) був відреставрований і встановлений на околиці міста. Неподалік, на тій же околиці, адміністрація виділила місце для пам’ятника Т.Шевченку (скульптор — відомий в Омській області митець А. Цимбал, родом з Полтавщини), за встановлення якого українська громадськість Омська бореться вже довгі роки. Для порівняння згадаємо, що в самому лише центрі міста можна зустріти щонайменше три пам’ятника Леніну.
На «круглому столі» було презентовано нові видання Інституту історії України НАН України та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України, серед яких — об’ємний збірник статей, що вийшов у видавництві «Смолоскип» у жовтні 2003 р., «Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження)». Як згадувалося, тематика «круглого столу» виходила далеко за межі переяславської проблематики. Через це вістря дискусії звернулося до стану сучасних українсько-російських відносин і до проблем українців Сибіру.
У загальних рисах можна виділити кілька головних аспектів, на яких доповідачі з російського боку наголошували майже в кожному виступі: негативні наслідки розпаду СРСР для розвитку сучасної Росії, України, Білорусі, Казахстану та інших колишніх республік; потреба єднання (в т.ч. й політичного) кровно близьких між собою слов’янських народів тощо. І тут можна було почути думки, споріднені з тими, що культивувалися в Російській імперії ще в ХIХ ст., але модифіковані до сучасного політичного моменту, про те, що без Переяславської ради Україна нібито не змогла б зберегти свою ідентичність, а український народ, мовляв, був врятований Москвою від національного та релігійного поневолення. При цьому часто наголошувалося, що українська незалежність — це, мовляв, справа істориків і політиків, яка на побутовому рівні не підтримується простим народом. Погляд на Україну не лише як на географічний, але й політичний чинник сучасних міжнародних відносин було викладено у виступі голови обласної організації «Русско-славянский национальный союз» В. Дьоміна: після розпаду СРСР «ми отримали погану з геополітичної точки зору ситуацію. Адже Російська імперія і Радянський Союз були особливими утвореннями, які контролювали серединну територію від Дністра до Байкалу. Хто на цій території панує — той визначає геополітичну ситуацію в усій Азії». Тепер для нас, українців, стало зрозуміло, що незалежна Українська держава стоїть на заваді Москві й далі тримати під повним контролем ці великі й важливі з геополітичного погляду євразійські обшири.
Загалом, під час засідання довелося зіткнутися з типовим для російської суспільно-політичної думки стереотипом, який також має свою історію з епохи Романових XVIII — ХIХ ст., коли близькість українського та російського народів гіперболізується настільки, що не помічається самобутність кожного з них. Наприклад, отаман Сибірського козачого війська С. Толмачов висловив погляд, що «великороси, малороси, білоруси й козаки — це, по суті, один народ». Головуючий на «круглому столі» кандидат історичних наук І. Меха, коментуючи справу національної освіти в регіоні, зазначив навіть, що «ми не маємо українських шкіл в Омській області з тої причини, що ми дуже близькі, росіяни та українці. У цьому немає потреби».
До речі, мова йшла не лише про українські школи в Росії, але й про таку елементарну річ, як україномовний радіоефір в Омській області. Башкири, татари, німці мають свої обласні національні радіопередачі (15 хвилин на тиждень!), українці не мають навіть і цього. «За умов виникнення нової держави з’являється таке явище, як діаспора, — зазначав у своєму виступі голова Омського регіонального фонду ім. Т.Шевченка В. Мендзів. — Тому після розвалу СРСР утворилася російська діаспора в Україні, а українська — в Росії, зокрема в Омській області. І ось ця тоненька, але жива ниточка з’єднує один народ, розкиданий по світу. Чи не вистачило 350 років, щоб помітили українців у Росії? Це малий відрізок часу? А скільки треба, тисячу років? Погляньмо, що ми маємо за ці 350 років? — майже повне зникнення української мови. Поїдьте на Україну, де панує суржик. Що маємо тут, у Росії, в Омській області? Скільки шкіл? Жодної! А може, є радіопередача? Немає! А чого ще немає? Нічого немає!» Депутат Держдуми Російської Федерації І.Вікторов від виборчого блоку «Родина» кинув репліку, що українці не мають своїх радіопередач, мовляв, через свою безініціативність, на відміну від активних башкир, татар і німців. На що В. Мендзів відповів, що формальних перепон з боку Омської адміністрації немає, однак матеріальна підтримка україномовного ефіру владою не передбачається, а культурологічні організації просто не мають фінансових можливостей утримувати своє радіо на громадських засадах без підтримки держави. Тут же було запитання із залу до заступниці директора з наукової роботи Омського державного історико-краєзнавчого музею Т. Назарцевої, чому в музеї українці, які багато зробили для освоєння Західного Сибіру, не представлені в постійній експозиції, а лише на тимчасовій виставці «Россия азиатская».
У заключному слові, яке було надано гостям, чітко зазначалося, що національно-визвольна боротьба в Україні має свої глибокі традиції, починаючи з ХIII — XIV ст., коли треба було відстоювати свою землю від монголо-татарських, польських та угорських завойовників. Далі — через епоху козаччини до боротьби за Українську державу у ХХ ст. Наша теперішня державницька традиція сягає своїм глибоким корінням у часи Київської Русі. Тому будувати сучасні українсько-російські відносини можна лише на основі взаємоповаги та рівноправності, уникаючи міцно вкорінених російських імперських стереотипів «старшого брата», які справедливо викликають спротив і сторожкість в українців.
Звертаємо увагу також і на те, що українська діаспора в Росії, яка своїми почуттями й діяльністю тягнеться до рідної землі, не має ніякої державної підтримки з боку України. Культурні зв’язки з Батьківщиною українці Сибіру розвивають на рівні громадських організацій, позбавлених української державної матеріальної та моральної підтримки для їхнього захисту та збереження самобутності в асимілятивному середовищі. Це була перша культурологічна зустріч українців з України та Омська, й подібні ініціативи українських громадських організацій Росії треба беззастережно підтримувати.
