Одеса відома в Україні й за кордоном. У кожного вона викликає свої асоціації — морські ворота України, ворота нового Сіону, Південна Пальміра. Досі вчені намагаються встановити дату заснування міста і з’ясувати, чи то була грецька колонія, морський форпост Великого князівства Литовського — Коцубіїв, чи лише турецька фортеця Хаджибей. Інформацію щодо цього дають археологічні знахідки, письмові свідчення й документи. Остання група джерел — у Державному архіві Одеської області.
Так само і знайомство з Одесою відбувається в кожного по-своєму. Загалом можна виділити два принципові шляхи.
Перший — це туристичний та оглядовий маршрут, що складається з аеропорту чи залізниці, а потім — відвідин пляжів, центру міста, Дерибасівської, Оперного театру, Приморського бульвару, Потьомкінських сходів і Морського вокзалу, звісно, ще є катакомби, музеї...
Другий шлях бере початок на розі вулиць Пушкінської й Жуковського і веде до архіву. Це — відправна точка для пошуків і мандрів, а куди цей шлях вас приведе — це вже загадка. Із можливих варіантів згадаю Великобританію, Ізраїль, Німеччину, Португалію, США, Францію тощо. Це така собі романтична втеча від буденних справ.
Як приклад наведу досвід моєї співпраці з паном Жоао Шварцем да Сільвою, що народився в Португалії. Що може бути спільного в нього — колишнього працівника міністерства комунікації Канади (1971—1982), керівника підрозділу з мереж і комунікацій Європейської комісії, автора книжок про інтернет-безпеку — з Одесою? А річ у тім, що його родина походить з Одеси, де його родич Самуїл Барбаш мав свою банкірську контору, документи якої з 1880-го до 1919 року упорядковані в фонді №175 архіву.
Інший приклад — бажання знайти інформацію про свій родовід колишнього виконувача обов’язків міністра внутрішніх справ Греції (2007 р.), професора права Спиридона Флогаїті. Завдяки копітким пошукам заступника директора архіву Л. Білоусової вдалося знайти документи, що свідчать: його родич Федір Флогаїті (1755—1823) 1796 року був бургомістром першого одеського магістрату.
До архіву звертаються також представники релігійних і національних громад із запитами й пропозиціями співпраці щодо встановлення фактів історії своїх громад на Півдні України — болгарської (Культурний центр болгар в Одесі), грецької (Фонд грецької культури), єврейської (Міжнародний громадський центр «Мигдаль») та ромської (Обласний конгрес ромів).
Архів також складає бази даних репресованих, мартирологи, довідники й путівники. Один із багатьох здійснених великих проектів — публікація 2008 року книжки пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Одеській області. Спільна робота архівістів з ініціативною групою вчених під керівництвом декана історичного факультету ОНУ В. Кушніра й завідувача кафедри історії України, професора В. Хмарського з укладання збірки свідчень очевидців Голодомору закінчилася 2009 року, але, на жаль, поки що знайти фінансову можливість для її публікації не вдалося.
Одеса є одним із провідних культурних центрів України, тому дивно, що й досі продукується концепт міста, пов’язаний із криміналом, контрабандою, різноманітними міфами. Місту є чим пишатися — досягненнями з медицини, музики, архітектури, кінематографії. Свідчення цього зберігаються в архіві, їх досліджують краєзнавці й академічні вчені, що вивчають документи щодо заснування міста — козацьку історію, біографії професорів Новоросійського університету, міжнародні відносини, одеську «Просвіту», громадянську війну, репресії й долі репресованих, окупацію Одеси 1941—1944 років тощо.
Але не все так добре в нашому домі. Будівля архіву — Бродська синагога, споруджена понад 150 років тому архітектором Йосипом Колловичем, — в аварійному стані. Минулого року штат працівників було скорочено на десять осіб, та й зарплата трохи більша, ніж прожитковий мінімум. У холодний період температура в фондах — нижче нуля. Якщо поглянути з Пушкінської вулиці, архів респектабельний, готичний, таємничий, а з боку вулиці Жуковського — балки й підпорки. Приміщення читального залу замале — лише десять відвідувачів на день, а наразі ще менше, бо площу скоротили для підтримки стін. Стіни мають глибокі тріщини. Директор архіву І. Ніточко і його заступник Л. Білоусова займаються пошуковою, видавничою, господарською й освітньою роботою, але потрібні додаткові зусилля.
Багатьом із вас, напевно, дивно чути, що Одесі бракує коштів на архів, адже це одне з найбільших міст України. Із утратою архіву можна забути про намагання дізнатися невстановлені факти з життя відомих і пересічних мешканців півдня, суміжних областей — Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської та інших, що мешкали й працювали тут from the craddle to the grave для України й світу. Такі важливі документи, як записи про народження, хрещення, одруження, смерть людини, справи репресованих, переписи населення, кіно- й фотодокументи, газети Півдня України, не повинні бути втраченими. Коли рятували Оперний театр і відбудовували Свято-Преображенський собор, зверталися по креслення й плани до архіву.
Володимир Висоцький співав, що в Одесі бракує лише дрібнички — театру вар’єте. Не дай Боже, щоб до цього долучили ще й архів. Адже кепки, тільняшки, бляшанки з «одеським повітрям» та інші сувеніри не врятують від забуття власної історії.
