Кожна влада має таку опозицію, на яку вона (влада) заслуговує. Якщо влада не забезпечує беззастережного дотримання законності всіма її структурами та посадовцями, то важко розраховувати на законослухняність опозиції. Якщо влада протягом багатьох років неспроможна забезпечити добробут народу, не слід дивуватися, що опозиція скористається цим і вимагатиме негайного здійснення найрадикальніших змін у суспільстві. Якщо представники влади не надто чемні у висловлюваннях на адресу опозиції, їм не варто ображатися з приводу не зовсім вишуканої лексики опозиціонерів.
Опозиція — явище багатоманітне, вона може бути різною: парламентською і позапарламентською, інституціоналізованою і неінституціоналізованою, конструктивною, поміркованою і радикальною. У ній, як свідчить досвід, зокрема, України, можуть одночасно «співіснувати» різноманітні течії. Якщо опозиція «не така», якої хотілося б владі, це ще не дає підстав стверджувати, буцімто її взагалі немає, і відмовлятися від діалогу з нею. Опозиція існує й існуватиме незалежно від того, подобається чи не подобається вона владі, визнає влада її існування чи ні. І тому діалогу між владою та опозицією немає альтернативи.
Для цього необхідно, перш за все, подолати синдром тотального неприйняття опозиції, ознакою якого є однозначно негативне, без будь- яких спроб диференційованого підходу, ставлення до опозиційності взагалі. Таке ставлення спостерігається іноді не тільки у представників владних структур, але й у авторів деяких публікацій у засобах масової інформації. Так Г. Александрова («День», № 46) гнівно таврує всю опозицію висловами на кшталт «словоблуд», «вампіризм», «брудні політичні туалети», «блюзнірство» та іншими, які просто неприпустимі на шпальтах високоінтелектуального видання. І головне не лише в доборі «виразів», а в тому, ще весь цей «залп отруєних набоїв» спрямований проти опозиції без найменшого натяку на її строкатість, неоднозначність, проти опозиції в цілому, що спотворює реальну картину.
Такі звинувачення на адресу «опозиції» (опозиції взагалі) не лише некоректні, але й образливі для переважної більшості причетних до подій 9 березня й інших акцій опозиції. Не можна погодитись і з пропозицією Г. Александрової «ввести мораторій на масові політичні акції в Києві», бо фактично мова йде про призупинення дії деяких статей Конституції у Києві.
Для діалогу між владою та опозицією, необхідність якого визнається все більш широкою громадськістю, потрібні не нові заборони, а зважені, продумані кроки. Першим з них, а отже, мабуть, найважчим і водночас визначальним, міг би стати обмін своєрідними деклараціями про наміри, тобто про конкретні практичні кроки, які здійснюватимуться з моменту початку переговорів за «круглим столом» і до їх завершення. Зрозуміло, що ці кроки мають бути обов’язково обопільні і досить вагомі, щоб жодна з сторін не вважала, що, приймаючи ці умови, вона «втратить обличчя». З боку опозиції це може бути, по- перше, проголошення добровільного мораторію на масові політичні акції, а по-друге, відмова від ультимативної вимоги відставки з посади Л.Д. Кучми. Відповіддю влади могли б стати, по-перше, мораторій на імплементацію підсумків референдуму, і, по- друге, принципова згода на частковий перерозподіл повноважень між Президентом та Верховною Радою на користь останньої.
Після оприлюднення згаданих Декларацій повноважні представники сторін сідають за «круглий стіл» і, перш за все, погоджують порядок денний. Одним із перших його пунктів повинна, мабуть, бути розробка закону про опозицію. Про нього багато говорять останнім часом. Дехто пропонує, щоб цей закон «дав» Президент. Але специфіка такого закону вимагає, щоб його проект розробляла і подавала на наступне обговорення опозиція.
Різні пропозиції лунають і щодо посередників під час діалогу. Навряд чи коректно було б запрошувати для цього іноземців, як дехто пропонує. Це викличе протести тієї частини патріотично налаштованих громадян, які вбачатимуть у цьому — і небезпідставно — приниження нашої національної гідності. Навряд чи доречно виконувати цю функцію якій-небудь фракції Верховної Ради. Адже фракція — це частина однієї гілки влади, і бути посередником між владою в цілому та опозицією — це поза межами її статусу та реальними повноваженнями.
Діалог між владою та опозицією — загальногромадянська справа, і тому він має відбутися за активної участі і під пильним контролем громадськості. Мабуть, найкращий інструмент для цього — засоби масової інформації, наприклад, така авторитетна і шанована в Україні газета «День». Звернення редакції з цього приводу знайшло б широкий відгук, редакція могла б ініціювати і провести попередню зустріч представників усіх зацікавлених сторін. Така зустріч наочно продемонструвала б, які з опозиційних течій та угруповань піклуються про реальні домовленості та зняття напруги в суспільстві, а хто зацікавлений лише у нових РR-ефектах.
Читачам, громадськості нашої країни добре відомі виважені думки, конструктивні пропозиції, плідні ідеї головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, змістовні публікації багатьох провідних журналістів газети. І може статися так, що саме зірка «Дня» осяє шлях до суспільної злагоди в Україні. Недаремно ж кажуть, що у найскладніших ситуаціях тільки найнеймовірніша ідея може виявитися єдино правильною.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Ми дякуємо шановному читачеві за високу оцінку нашої газети і хочемо зазначити, що «День» завжди дотримується принципу, за яким ЗМІ є «місцем, де нація спілкується сама з собою». Ми намагаємося найповніше представити на наших сторінках різні точки зору на найактуальніші проблеми нашого суспільства, аби дати краще розуміння трансформаційних процесів, які відбуваються в країні, і допомогти у визначенні можливих шляхів подолання негативних явищ та подальшого розвитку держави. Нас не завжди чули, але незаперечним є й те, що до думок, висловлених у «Дні», все частіше прислухаються.
Відгукуючись на пропозицію, висловлену в листі Костянтина Жолковського, і бажаючи сприяти суспільному діалогу та збереженню громадянського миру в країні, «День» вирішив провести на сторінках газети «круглий стіл». У його рамках запрошуємо до обміну думками наших читачів, експертів, усіх небайдужих, і як перший крок пропонуємо відповісти на наше наступне запитання:
У ЧОМУ, НА ВАШ ПОГЛЯД, ПОЛЯГАЮТЬ ПРИЧИНИ НИНІШНЬОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ У СУСПІЛЬСТВІ — ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ, ПСИХОЛОГІЧНІ, ТРАНСФОРМАЦІЙНІ? ЯКІ ВИ БАЧИТЕ РЕАЛЬНІ ШЛЯХИ ЇЇ РОЗВ’ЯЗАННЯ?
Чекаємо на ваші відповіді, а єдиною умовою, з якою, сподіваємось, усі погодяться, є їхня об’єктивність і коректність, щоб сторінки газети не перетворились на «поле брані» як у прямому, так і в переносному розумінні.
Листи надсилайте за адресою: 04212, Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2л або E-mail: [email protected] з позначкою «круглий стіл».
