Напередодні майбутніх виборів у парламент хочу проаналізувати дії Верховної Ради України нинішнього скликання щодо громадян України. Мотивом для проведення такого аналізу для мене, безпартійної громадянки держави Україна, стало прийняття Верховною Радою нового закону про вибори.
Дозволю собі висловити думку, що на сьогоднішній день Верховна Рада України як суб’єкт загальнополітичного життя нашої держави щодо народу є практично самодостатнім і глибоко автономним утворенням, що діє в замкненому, абсолютно неконтрольованому режимі. Верховна Рада, як у цілому, так і депутати самі по собі, давно й безповоротно відірвалися від потреб і сподівань народу, який власним волевиявленням надав їй широких прав і повноважень для формування правового поля, що визначає й регулюючу внутрішню та зовнішню політику держави, яка має бути спрямована на підвищення рівня добробуту народу, не забуваючи при цьому про дотримання прав і свобод громадян. Загравшись у «політичні кризи», депутати давно геть забули, з якою, власне, метою народ обрав їх. На жаль, вони перестали бачити за абстрактним терміном «Держава» свій Народ, за безликим поняттям «Народ» — Людину, яка живе тут і зараз, яка намагається в умовах створеного правового поля прогодувати себе й свою сім’ю сьогодні, дати освіту своїм дітям, яка змушена користуватися сьогодні послугами так званої безкоштовної медицини, змушена жити сьогодні на так звану бюджетну зарплату й державну пенсію або соціальну допомогу. І при всьому цьому має ще й примудритися відчувати себе Людиною.
Депутати забули, що ми теж Люди, а не тільки безликий «електорат», про тлінне існування якого вони згадують у період підготовки до чергових виборів. Мало нашим депутатам повноважень, влади і коштів? Так більше в нас, у Народу, вже нічого немає, ми віддали нашим депутатам усе, що в нас було й є. Але їм не до нас, у них «бомонд» — то зливаються, то розділяються; то сваряться, то миряться; то визначають за «поняттям» олігархів, то виявляють олігархів серед себе; то сили шукають неправі, то жахаються факту тотального недотримання ними ж написаних законів, то б’ються з протидіючою стороною — от лише саме правове поле, в якому можна було б жити, а не виживати, їм формувати ніколи!
За неповних десять років ми зуміли пристосуватися до реалій життя, навчилися не ставити запитань можновладцям, навчилися жити в умовах всюдисущих «подвійних стандартів», вигодуваних «подвійною мораллю», а часто й «відсутністю моралі», навчилися балансувати в грі без правил і надій, співіснуючи з корумпованим чиновництвом, навчилися в холодних і занедбаних будинках без газу, світла, води й тепла пам’ятати про тих, кого любимо, ростити дітей, доглядати старих, радіти світанкам і заходам, шуму вітру, кольору неба й запаху моря. Навчилися творити, а падаючи, вставати і йти далі, любити й бути любимими, змирилися зi щорічним стихійним лихом у вигляді зими, навчилися розрізяти іноземну валюту й розуміти, що таке її курс, не втратили вміння ще вірити й сподіватися, навчилися не забувати про гроші, користуючись послугами безкоштовної медицини. Але зроблене нами — зроблено й прожито не завдяки нашій вищій законодавчій владі, а, головним чином, усупереч їй та її «роботі». І, користуючись моментом, наші обранці в таких тепличних умовах — народу зараз явно не до них — просто розцвіли повною безвідповідальністю на тлі тотальної безкарності.
Як тут не заплачеш, коли депутат зі своєї високої трибуни заявляє, що він, мовляв, уже не може жити в цій, тобто нашій, державі й хоче поїхати в іншу? Звичайно, що після таких заяв депутата в народі з’явилося нове трактування української національної ідеї — «еміграція». Може, запропонувати цьому депутату взяти із собою в еміграцію свою виборчу дільницю: нам також тут страшно жити з такими депутатами. Невже дійсно корабель нашої законодавчої влади зазнає катастрофи, якщо так спішно деякі його мешканці намагаються покинути палубу цього корабля?
Імплементувати волевиявлення народу щодо обмеження депутатської недоторканності депутатам ніколи, але депутатський корпус практично одностайно приймає новий закон про вибори, який вимагає не просто зміни Конституції, а й скасовує певні права й свободи окремих громадян України на догоду партійним інтересам. Це вже нагадує «партизанські» дії з докорінної та глобальної реформації основ політичного устрою нашої держави. Що ж істотно може змінити новий закон про вибори, що грунтується на принципі пропорційного представництва партій у Верховній Раді? Збільшить плідність? Не схоже. Сьогодні дві третини не можуть домовитися, а завтра всі домовляться? Ні. Ухвалений закон є відображенням агонії існуючого депутатського корпусу, що розписався у своєму невмінні й небажанні займатися безпосередньо своїми прямими функціональними обов’язками.
Ні для кого в народі не секрет, що партій як таких в Україні на сьогоднішній день немає. Всі наявні утворення (крім КПУ, що безпардонно паразитує на ідеалах і досягненнях минулого), звані партіями, є, щонайбільше, партіями електорального типу. Це підтверджується тим, що, враховуючи сьогоднішню широку представленість політичних утворень у парламенті, ми не маємо жодного прецеденту взяття на себе нашими депутатами-партійцями партійної політичної відповідальності за рішення, що приймаються (частіше — не приймаються). Партійна еліта, що становить дві третини парламенту, на сьогоднішній день просто не ототожнює себе з таким поняттям, як «партійна відповідальність» при прийнятті рішень, і не дивно — для партії електорального типу вельми характерним є визначення: «партія — це лідер цієї партії». От і звітують «на ура!» партійні лідери виключно перед собою, «партія» слідом підтягнеться.
Про мізерне співвідношення кількості членів різних партійних організацій до населення нашої держави депутати-партійці, приймаючи новий закон про вибори, скромно умовчали. Але це ще нехай — вважатимемо, що просто партійні лідери оптимістичні у своїх прогнозах (пам’ятаєте, як у пісні співається: «никуда не денешься, влюбишься и женишься), а от те, що наші обранці повністю проігнорували той факт, що понад дві третини населення України взагалі не є прихильниками якогось партійного руху, вже яскравий приклад політичного цинізму, коли 450 осіб ігнорують думку понад 30 мільйонів. Ось це, дійсно, «демократія», та й ще від нашого ж імені й для нашого ж блага!
Новий закон про вибори є дзеркальним відображенням цілком обгрунтованого внутрішнього страху наших сьогоднішніх обранців бути необраними на майбутніх депутатських виборах. Зрозуміти їх можна — до наступних виборів всього півтора року, за цей час ні наше життя, ні картинка партійної мозаїки принципово змінитися не може, отже, якщо вибори відбуватимуться згідно з новим законом, то в наступному парламенті будуть представлені ті ж особи. Зрозуміти мотивацію прийняття Верховною Радою нового закону про вибори можна, ухвалити їхнє рішення — ні. Про які пропорційні вибори сьогодні можна говорити, якщо абсолютна більшість населення обгрунтовано й усвідомлено не вірить діючим політикам і політичним утворенням, званих «партіями»?
При цьому нам, народу, кажуть, що це добре, оскільки цей закон начебто змушує нас нарешті визначитися в плані ідеології, і начебто наступні вибори порівняно з попередніми будуть демократичнішими. Не вірю. Та й не хочу я визначаться із цими не зовсім певними партійними утвореннями. Ідеологій у наших сьогоднішніх партій немає, хоча лідери вже є. Всі наші партії поки перебувають у гарячковому пошуку національної ідеї. Тож якщо вони ще не визначилися, може, й із законом новим варто поки почекати, а то голова в цьому випадку може вже й радикально відірватися ненароком від інших частин тіла.
Не знаю як кого, але мене як національна ідея цілком влаштовує чинна Конституція України, а якби депутати до неї ще й закони дописали, щоб вона могла працювати на повну силу, то здійснилися б усі декларовані партіями ідеї. А якби наші депутати самі дотримувалися цих самих законів і були взірцем для всіх гілок і гілочок влади... ну це вже, напевно, утопія поки що.
Конституція в нас — одна з найкращих у світі, отож, може, спробуємо просто почати її дотримуватися, а депутатів, якщо вони не хочуть або не можуть цього робити, можна й треба нових обрати.
