Досить багато говорилося про гігантоманію запроваджуваного проекту, про те, що такі тенденції властиві саме тоталітарним режимам, здобуття незалежності від якого нібито саме й прагнуть увічнити (не кажучи вже про затратність проекту). Хоча сама ідея втілення символу незалежності досить вдала, і з цього приводу я волів би висловитися.
До мене прийшла досить проста ідея — поєднати в цій пам’ятці дві згадані речі: тодішню подію, коли, за висловом одного з учасників, «вперше відступили і партія, і КДБ», і сьогоднішнє бажання увічнити незалежність України. І поставити пам’ятник — намет.
У такому символі є й скромність, і співмірність зі звичайною людиною, і пов’язаність із життям (можна хоч завтра поставити намети знову). Легко уявити, що до такого пам’ятника самі люди приходитимуть сім’ями і розповідатимуть дітям про історію. Ця фізична співмірність означає, що кожна людина є співрозмовником.
У цьому символі є й романтика. Живі люди можуть природно зібратися біля нього з гітарами — це не буде сонним пам’ятником, не буде мертвим місцем, бо розмовляє адекватною мовою. І до того ж, не просто молодіжним, а з виходом на суспільно значущі питання, і тому може стати таким же важливим центром, як пам’ятник Шевченкові біля київського Університету за радянських часів. Це потенційне джерело політичної активності — причому відкрите, тут не сказано останнього слова.
Важливим мені видається й те, що до виразної мови скульптури вводиться новий символ, за яким стоїть справжня реальність, а мистецтво й полягає в переведенні реальностей до символічного плану (або, якщо хочете, в розкритті смислових енергій). Намет — це ще й дім. Вільна людина ставить для себе дім, у якому вона вільно житиме, тому що свобода відкривається з неї самої. І це — реальність, яка в тому числі має місце і в Україні.
Намет — це перехід від приватного до публічного; це і є те, що називають громадянським суспільством. Як природа парками входить до міста, так і тут у простір будівель, переважно державних, входить майже домашнє, але, разом з тим, загального значення, тому що не будь такого намета-реальності («та ми ж бо і є Україна — хто, як не ми?») — не буде і всіх цих будинків, і нічого іншого.
Незалежності — народженню нової реальності — відповідає народження нового символу. І відзначається він тим, що це — «ні для чого». Люди ставлять намет просто так, тому що це природно, і в цій дії є й те, завдяки чому існує Україна. І коли вона заснована на такому, то справді ніщо не може її зруйнувати. Тому й «не вмерла України і слава, і воля...»
Їдучи кудись у інші краї, дуже просто взяти з собою маленьку копію намета і мати з собою символ України. Композицію ж із двох стел і тринадцяти пам’ятників тягати важкувато — не так фізично, як у пам’яті.
Намет не треба робити дуже великим. Незалежність — це те, що входить до всього живого навколо й не потребує закривати від нас сонце. Не треба намагатися вивести все, що є в символі, назовні — це все одно не вдасться. Символ нагадує нам про те, що в нас у серці. А для того, щоб нагадати про те справжнє, що сталося в житті, досить одного-двох слів. І негучних.
