Інні Іванівні Осадченко,
вчительці початкових класів
Кочубіївської загальноосвітньої
школи
Це від Неї дізнався, що підкову «на щастя» потрібно чіпляти ріжками догори. Лише тоді, мовляв, дім буде повною, а не перекинутою чашею. Сидів у виноградній альтанці й милувався власноруч почепленою знахідкою. Тяжка, велика, на городі недавно відкопав. Який то мав бути кінь, щоб, окрім вантажу, ще й отакенне «взуття» носити! Вже, напевне, як ударить копитом...
— Ох, любий! Закріпив би ти підкову міцніше, а то ще зірветься й приб’є когось! — її дзвінкий голосок одразу повернув мрійника в реальність.
Отже, повернулась. Із міста.
Миттю повистрибувала зі своїх мініатюрних черевичків на високих підборах, і вже віник у її руках заметушився по і без того охайній асфальтовій доріжці.
— Ну що, можна привітати? — швидше ствердив, ніж спитав (дружина їздила на районний конкурс «Учитель року»).
— Вітай! — це згортаючи листя на совок. — Через два тижні — на область. Як скажеш, може, варто в класі шпалери поновити? А малий де? Мабуть, голодного пустив гуляти? Оно в ранці серед книжок бутерброд нез’їдений...
Її тонка фігурка замигтіла між курником і хлівцем, дощенту руйнуючи статичність і безтурботність жовтневої днини. Аж рябіло в очах. Не жінка — вихор на ясне водяне плесо.
...Як тільки привіз її, городянку, до своєї Тарасівки, наполягла безповоротно: сільську роботу освоїть усю. І то — якнайкраще.
Зі свекрухою не вжилась із перших днів. Господиню дратували прискіпливі невістчині погляди на чорні денця в каструлях і на запрані рушники на цвяшку. Сама ж помагала і стіни класти в новій хаті, і грубку робити (гарно горіло, пічник навіть пообіцяв забрати до себе напарницею). Купила корову, завела птицю — все процвітало та множилось у геометричній прогресії. Хліб теж пекла тільки сама. Бувало, й сусідки приходили, щоб купити. Встигала дитину бавити (ніякого дитсадка!) і, звісно ж, бігати на уроки.
У школі швидко закохала в себе усіх своїх десятьох першокласників та їхніх батьків. З ними гралася, танцювала (школяркою ходила в гуртки бального, народного та сучасного танцю). Траплялося, батьки не пускали дітей до першого класу: очікували, поки набиратиме Вона.
Вставала іще вдосвіта. А може, взагалі не спала? Часто полишав її майже опівночі за столом, обкладену учнівськими зошитами, новими ідеями та з маскою на обличчі. Вранці ж заставав уже в бігудях, біганині та коловороті нових турбот.
Влітку — неминуче кілька днів із рюкзаком за плечима або з веслом під пахвою. Синові негаразди з очима дали нагоду побувати на морі. Хазяйство покидали на свекруху (живучи окремо, стали ріднішими) і гайнули до клініки Філатова, до Одеси. Лікарі, процедури, а поміж ними — на пляж. «Хлопці» на сонці смажаться — Вона шпицями орудує. «Хлопці» дрімають — Вона читає.
Напередодні традиційної зустрічі однокласників знала: вмирають від цікавості, що з Нею зробило за десять років село. І — таки вмерли. Від захвату: струнка, шляхетна, у вишуканій чорній сукні (дві ночі перед тим сама шила) з ефектними розрізами і відкритою спиною.
— Може, ти в ній корову доїш? — тільки й спитали вражено.
Був радий, що на конкурси краси беруть лише незаміжніх, а то на її полиці, поруч із багатьма грамотами, стояла б ще й корона «Міс»...
Уся Тарасівка заздрить на таку дружину, і він давно вже змирився, що йому в жінки попалась ідеальна.
Якось таки сталося, від чого застерігав. Щось у Неї там усередині надірвалося чи обірвалося. Спочатку — «швидка», потім — операція, а після неї — суворий примус: місяць постільного режиму.
Корову довелося продати. Покупців набилося півсела: у дбайливої господині корова мусить бути не з гірших. Як виводили з дому, то... Вона плакала в подушку (постільний-бо режим), а він — радів: може, хоч тепер угамується?
Справді — тиша. Тільки синове бурмотіння з дитячої: обожнює зоологію — взяв у бібліотеці нову книжку.
Наступного дня вертає з роботи — дружина з ганчіркою в руках біля шафи скрутилася.
Та що таке?
Виявилося, не стерпіла пилюки під шафою (з ліжка її ж видніше). Підібрав, сердешну, вклав у ліжко, тільки в інший бік головою — ліпше нехай на килимок дивиться (сама гаптувала), то не буде пилюка в носі крутити.
Лежала відтоді повернута лицем до стіни. Отак, лежачи, підготувалась до кандидатського іспиту з англійської (хоче в аспірантуру) та перечитала Януша Корчака в оригіналі.
Згодом усе поставало на свої місця. Тобто закрутилося-завертілося-понеслося. Знову, коли занурювався в читання, сторінки вітром перевертало од її біганини: з дитячої — в кухню, з вітальні — в сіни, з комори — надвір. Знов у чергову радіопередачу вривалося цокотання швейної машинки. Знов у найцікавішому місці безконечного серіалу його, мов рибу на берег, викидав у реальність її співучий (солістка в хорі!) голосок:
— Любий, ось послухай, будь ласка: чи цікаву казку про Прикметника я склала на завтрашній урок?
Казка була, звичайно ж, цікавою, особливо кінцівка, хоча й зробив для годиться якісь зауваження. І малюнок дотепний намалювала (ніколи б не подумав, що Прикметник насправді — веснянкуватий, із рудою кучмою). І новий костюм, пошитий до приїзду комісії, бездоганний, у тон до її зелених очей та намиста (ще прабабусиного, але то вже окрема історія). І нові шпалери (удвох клеїли) клас таки дуже осучаснили. Голубці в глиняних горнятках, узорчасто политі сметаною (в ресторані б їй працювати) з язиком проковтнеш, і..., і..., і...
Не дружина — вихор, тайфун. Холодний душ о четвертій ранку.
Любив ту підкову над дверима.
Гм, «повна чаша». Це ж треба! Вічно десь ті повір’я відкопує. Утім, «повну чашу» вчеплено й справді за напасть: коли б якогось дня на голову не звалилась. Чи, може, триматиметься?
У такі хвилини «відключався» від цілого світу — його нібито заколисувало цокання копит велетенських коней. Марився йому спокій. Нібито плюскіт хвиль або легке шелестіння степової трави. З того плюскоту або того шелестіння незмінно випливає ніжна й солодка його муза, тоненька й зеленоока. Як русалка. Чи як мавка. Як... Вона.
Просто — нікого більше поруч уявити не годен.
Просто — Вона тримає за руку худенького хлопчика у великих окулярах. Такого серйозного і такого до болю рідного.
— Що, любий, усамітнився в альтанці й куняєш? Отже, приїхала. Вже.
(З Києва: була на вчительському з’їзді.)
— Як тут у вас? — питає дзвінко, застрибуючи в домашні «бурочки». Пригортаючи сина, простягає чоловікові пакета з фотокартками:
— Доклацала плівку, то відразу й проявила. У Києві — дешевше. Та й не терпілося: чи вдалося що-небудь?
Хтось би здивувався, узявши до рук першу світлину: так побачити Софійський собор?! Золоте осіннє листя на тлі осінніх бань та соковитої листопадової блакиті, — хоч на обкладинку до журналу.
Здивувався б хтось. А він?
Дивився собі. Гарно вдалося, що мав казати?
Хіба могло бути інакше в Неї?
