Почну з розмов у маршрутках, свідком яких довелося бути. Ось один із діалогів на кінцевій зупинці.
— У вас є місце для пільговиків?
— А ви хто?
— Учасник війни. Ось моє посвідчення.
Водій міні-автобуса відверто сміється й коментує в голос:
— Ті, що були на війні — в могилах лежать. Чи ви за «того парня» хочете на шару кататися?
Дивлюсь, а в людини похилого віку сльози на очах. Ледве стримує свої емоції.
— Та ви скажіть людині конкретно, є місце чи немає, а не принижуйте її, — втручаюся в розмову.
— Для нього немає! — водій сказав, як відрубав, і зачинив двері. Натиснув на газ, і маршрутка поїхала. Учасник війни залишився на зупинці. Можна тільки здогадуватися, що творилося у нього в душі. Та й, напевно, у багатьох, хто був свідком цієї принизливої, хамської розмови, залишився гіркий осадок.
Інша ситуація. На зупинці жінка похилого віку повільно, наскільки дозволяє здоров’я, пробує зайти в маршрутку. Голос водія:
— Куди вона лізе. Скажіть їй, що місць для пільговиків немає, зайняті, — й зачиняє швидше двері.
— Стоячи, спокійно роздивляюсь контингент пасажирів. Навіть візуально видно, що серед них людини, старшої за 40 років, у салоні немає. А отже й ті, хто має право на пільги, теж відсутні.
Третій випадок ще більш цинічний.
— У мене є право на безкоштовний проїзд, — твердим голосом говорить чоловік, який, мабуть, потрапляв у різні ситуації, й показує посвідчення. — У вас є місця?
— Місця є, але у мене є право вас не взяти, — відповідає водій, спостерігаючи за реакцією пасажирів. Повне мовчання.
— Чому?
— Для вас в автобусі немає вільних місць. Сидячих, — водій робить наголос на останньому слові.
— А я постою!
— Ні, ні, я не хочу відповідати за вас. Все може бути. Тому залишіть салон.
— А що може бути? — запитую.
— Це вас не стосується.
Коли вже від’їхали, звертаю увагу, що над двома сидіннями, що рідко буває, є табличка: «Для пільговиків». А отже, водій «мав право» звернутися до тих, хто ці місця зайняв, аби звільнили їх. Але навмисне не захотів, чим, як і попередні колеги, не лише порушив службову інструкцію своїх роботодавців, спеціальне розпорядження Київської міської ради, а й Постанову Кабміну від 29 січня 2003 року, яка розповсюджується на всю територію України. Отже тим, хто, згідно законів України, має право на пільги в некомунальному транспорті на підставі відповідних документів, водії зобов’язані надавати такі послуги. Без власних принизливих коментарів і без зайвих іронічних запитань. І тим більше без стандартних, часто безпідставних фраз «немає місця». Наче пільговики зазіхають на щось особисте. Але найбільше дивує і обурює, що такі й подібні за змістом розмови з пасажирами — незалежно, чоловіки це чи жінки (вік до уваги не береться) — чимало водіїв дозволяють собі вести привселюдно й якомога голосніше, ніби навмисне публічно намагаються принизити гідність людини, показати свою, хоч тимчасову та дріб’язкову, але зверхність. І без усяких на те причин. Тільки тому, що людина хоче скористатися правом безоплатного проїзду.
Хочу зауважити, що подібне ставлення до категорії пільговиків має місце не тільки на транспорті. Напрошується запитання, чому цей статус, що визначений відповідними законами, далеко не авторитетний у суспільстві? Адже інколи складається враження, що на цих людей дивляться, як на вимагачів додаткових благ, мовляв, де вони тільки беруться. І така думка панує небезпідставно. Законодавці та урядовці самі вже заплуталися в ними ж прийнятих законах та постановах. Уже кілька разів робилися спроби провести своєрідну інвентаризацію пільгового господарства на законодавчому рівні, тобто чистку рядів і зменшення пільг. Але як це можуть зробити ті, у кого свої пільги? Хто хоче рубати гілку, на якій сам сидить? Тож і виходить, що влада і відмінити пільги не може й забезпечити повне виконання законів, що передбачають їх матеріальне забезпечення, теж неспроможна. Про правовий і моральний захист і говорити вже не доводиться. Пригадується порада одного чиновника: «Хваліть Бога, що держава вам дала пільги. А як ви їх будете домагатися — ваша справа». Як говориться, коментарі зайві. Питання ще й — у ставленні кожного з нас, по-перше, до цього суспільного явища, по-друге, до влади, яка все зробила і продовжує робити, аби чимало нібито узаконених пільг були повністю або частково не реалізована ними, і, по-третє — до самих пільговиків, які змушені принизливо випрошувати, переконувати, вибивати належні 25 чи 100 гривень доплати до пенсії, безкоштовний проїзд, лікування, знижку в оплаті комунальних послуг і т.ін.
Тож поки усі — і влада, і суспільство — не змінять свого відношення, не усвідомлять того, що законно існує така категорія людей, ряди якої поповнюються не жителями інших країн, а нашими ж співвітчизниками, — доти процвітатиме зневага, хамство, приниження. Адже вони мають місце лише там, де не зустрічають заперечень і осуду громадськості. Для них невтручання, а тим більше байдужість оточуючих стали найпершою мотивацією для дії та найкращою поживою для розмноження. Випадки у маршрутках, які я навів — це крапля в морі. Подібних розмов щодня сотні, якщо не тисячі. Причому не тільки з тими, хто має законне право на ті чи інші пільги. Про суто людську повагу до людей старшого віку вже й нічого говорити — сьогодні це, на жаль, не в моді. Хоч подібне може трапитися з кожним. Сьогодні — в маршрутці, завтра — в жеку, післязавтра — в магазині. Хамський стиль приниження став нормою поведінки. І не тільки чиновників різного статусу, а майже усіх, чия посада дозволяє хоч якось продемонструвати, що успіх вашої справи залежить і від них — від реєстратора в лікарні, автоінспектора на дорозі, від секретарки в приймальні якогось начальника й т.ін.
І часто це відбувається на наших з вами очах. Але, на жаль, ми стаємо лише мовчазними свідками. Про громадянську позицію — годі говорити. Стати на захист скривдженого, ображеного, просто приниженого — наважуються лише одиниці. Але ж крім нас самих цього ніхто не зробить. А громадою можна поставити на місце будь якого кривдника й нахабу. І не обов’язково за допомогою сили. Тільки людська солідарність і почуття гідності спроможні захистити одних і приборкати інших.
