Коли США та їхні європейські союзники вказували кремлівському керівництву на відсутність в СРСР свободи слова та наявні порушення прав людини, комуністичні ідеологи завжди мали під рукою залізобетонний контраргумент: «А у вас негрів лінчують». Схоже, подібний інструмент ідеологічної боротьби доволі несподівано отримала й Україна.
У своїх відносинах з європейськими інституціями наша країна давно й безнадійно змирилася з роллю такого собі поганого школяра, якому постійно докоряють і ставлять у куток. Візуальний образ України сьогодні нагадує головного персонажа відомої картини радянського художника Ф. Решетникова «Знову двійка».
У більшості випадків, хоч як це прикро, критика європейських структур, зокрема Євросоюзу, на адресу України є цілком виправданою. Але при цьому іноді складається враження, що для Європи важливішим є не очікуване позитивне реагування нашої країни на критику та її наближення до євростандартів, а, власне, сам процес.
Постійне тримання України у стані відомого з казки віслюка з морквиною перед носом, по-перше, дає змогу самоствердитися й відволіктися від власних проблем і негараздів. А по-друге, маніпулювання природним бажанням України повернутися туди, звідки її було висмикнуто в XVII столітті, багато років поспіль дозволяє лукавій старій утримувати Україну від настирного сватання Росії, не допускаючи посилення останньої, та водночас через відсутність будь-яких серйозних результатів на шляху євроінтеграції Києва не мати серйозних конфліктів із найбільшим постачальником енергоресурсів. Просто й геніально.
Сьогодні ж Україна дістала гарну нагоду хоч абияк поквитатися за подвійні стандарти, нещирість і пиху щодо до себе — дати дзвінкого щигля по носі кривдника.
Нещодавно розтиражована засобами масової інформації заява прес-служби Українського Дунайського пароплавства стала справжньою несподіванкою. Світ уже звик до систематичних і майже безкарних безчинств сомалійських піратів. Але ж це десь там, далеко. Та щоб пережиток похмурого середньовіччя на початку третього тисячоліття процвітав не в неспокійному районі Африканського рогу, а на теренах ситого і демократичного Євросоюзу — річ просто нечувана.
Ганебний факт існування піратства не лише серйозно шкодить і так останнім часом доволі попсованому іміджу Євросоюзу, а ще й, на жаль, ллє воду на млин тих політичних сил в Україні, що прагнуть розвернути штурвал українського корабля в бік, протилежний від Європи.
Бо якось надто вже образ румунських флібустьєрів не вписується в помпезний та донедавна наскрізь позитивний образ Євросоюзу. Якщо голодні, але горді сомалійські корсари грабують велетенські танкери з нафтою чи судна зі зброєю, то їхні євросоюзівські колеги не гребують кабелем, старими тросами і штаньми членів екіпажів, а під час останнього «абордажу» вимагали цигарок та оковитої.
Зовсім же комічного забарвлення ситуація набуває у зв’язку з тим, що з однієї з українських барж пірати ХХІ століття поцупили кукурудзу. Це вже просто якийсь анекдот. Що, в Євросоюзі скінчилася мамалига? Невже все так погано?
А коли по суті, то дуже хотілось би, щоб українська влада знайшла в собі хоч трохи гідності та мужності й не згаяла можливості на повний голос заявити Євросоюзу, який завжди помічає найдрібніші заскалки в оці України, про велетенську колоду в його оці. Отже, доки проблеми європіратства не буде подолано, Україна матиме всі підстави на упереджене ставлення і необ’єктивну критику європейських партнерів відповідати: «А у вас пірати!».
