Ліна Костенко — це легенда, вона завжди була сама собою, недосяжна й водночас близька, вона для мене незбагненна таємниця, великий митець поетичного слова. Вона так легко знаходить потрібні слова — «срібні птиці» та своєю доброю рукою так уміло вистеляє їх на папері римами, які то золотим осіннім листям, то колючим снігом простеляють доріжку до моєї рідної оселі, до рідної землі кожного з нас. А в другій руці вона тримає пензлик художника, що ним малює перед очима читача картини його життя — від самого дитинства й до глибокої осені. Тут описано все: неповторне тепло дотику руки рідної людини, радість зустрічей, палке кохання, важкі втрати, розпач, тривога за наше сучасне життя й майбутнє. В її галереї картин стільки українських пейзажів з гострим відчуттям долі кожної річечки, лісу, травинки, долі всієї України. Мене вражає насиченість поезії всім тим, що оточує й хвилює Ліну Василівну. Читаючи її вірші, я ніби переношуся то в ліс, у льоди закутий, то опиняюся на подвір’ї в розмаїтті айстр, то поринаю в білу симфонію снігу. Немовби відчуваю, як сосни пахнуть ладаном, та виразно чую, як гуде в сосен буйна голова, десь зовсім поряд зі мною гномик у камізельці, застебнутій на срібні гаплички, та їжачок, що вкрився листям з головою.
Гортаючи сторінку за сторінкою, торкаючись серцем кожного вірша, перелітаєш, мов метелик, із квітки на квітку й опиняєшся в яскравому світлі поезії, де оживають минулі дні й ти вже не просто пасивний читач, а учасник, герой тих подій, які невидимою павутинкою переплітаються з твоїм життям.
Чую оксамитовий голос поетеси: «Ось вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю», «Малина, м’ята, дим і димарі». Думки мимоволі зринають до отчого дому. М’ята — невибаглива рослинка, стійка до морозів та спеки, росте по Україні майже біля кожної сільської хати, для мене вона пахне рідним порогом, на якому час давно стер сліди батькових ніг і де мама вже не зустріне мене, як колись. «Сумує хата, бо вона вже пустка». А кущики м’яти біля старої яблуні все такі ж духмяні й до болю знайомі, як у дитинстві, де були мої батьки ще молодими та щасливими. Як важко усвідомлювати прикру філософію життя «Не час минає, а минаємо ми».
Вірші Ліни Костенко надзвичайно близькі мені за змістом: коли читаю їх, то перебуваю поза часом, у мене складається враження, що поетеса творила їх, дивлячись на світ моїми очима. Мабуть, у цьому й полягає талант справжнього митця слова, коли читач відчуває творчість поета, як сам автор. Його вірші вже належать більше читачеві, аніж йому самому. Мені спадає на думку, що «Річка Геракліта» — то міста й місця нашої пам’яті, все, що нам дороге. І велике і мале», то можливість кожного з нас поринути в своє минуле, й затриматись там, де нам було добре, де були ми щасливі. Це привід згадати своїх близьких і дорогих нам людей, яких уже немає з нами, перечитати улюблені вірші відомих із дитинства поетів. Усі знамениті поети світу чимось подібні, мабуть, тому, що всі вони — митці рідного слова, улюбленці свого народу. Читаючи і слухаючи Ліну Костенко, я чую голос Лесі Українки, пригадую Шевченка, перебираю в пам’яті вірші Франсуа Війона, відчуваю присутність Марини Цвєтаєвої, яка чудово передає мій стан останніх днів.
Я цілковито розчинилась в поезії Ліни Костенко, мене немає, я вражена і приголомшена.
Низький Вам уклін, дорога Ліно Василівно, дякую за здатність зайвий раз нагадати кожному з нас, що ми є люди, істоти з тонким відчуттям світу, який нас оточує, та маємо відповідати за все, що діється в ньому.
Ліна Костенко своєю духовною суверенністю, духовним аристократизмом захоплює не лише моє покоління, а й молодь. Прочитавши і послухавши вірші поетеси, мій син сказав: «У віршах Ліни Костенко кожна людина знайде свій світ. Поезія надзвичайно цікава та легка для сприйняття. Як тільки починаєш спілкуватися з творчістю поетеси, а це справді діалог, відчуваєш, як ніжно, повільно і дбайливо доброта й мудрість слів огортають тебе, мов дитя, в теплу мамину хустку. Їхня стрімка проникливість та невимушена геніальність змушують замислитись над сьогоденням. Вірші ллються, немов річка, та омивають усі зранені тугою куточки серця. Після віршів легше дихається, можна абстрагуватися від буденності й залишитися на деякий час у полоні музики «арфістки-верби», можна згадати всі борги своєї душі та поспішити розплатитися добрим словом і турботою з усіма рідними та знайомими. Адже коли «серце серцю сплачує борги», то є найвищий рівень порозуміння між людьми, найкращий шлях до загоєння душевних ран. У віршах Ліни Костенко несподівано поєднуються ознаки брудного, байдужого й жорсткого індустріального світу з ніжними самобутніми беззахисними мешканцями надзвичайно великого світу природи. У кожному з них Ліна Костенко може відчути біль і радість, смуток і посмішку та яскраво описати свій неймовірний зв’язок із цим чудовим світом. Природа зриває маски, запрошує до щирості, уважності й невдаваної доброти, допомагає зазирнути у власну душу та переглянути все своє життя».
І наостанок я та моя родина хочемо побажати Ліні Василівні міцного здоров’я, теплих зустрічей з вдячними читачами, нових віршів із синтезом естетики та свободи, нехай вони потрібні тільки дивакам, тільки ви й уявити собі не можете, як їх багато. А могло бути і значно більше, якби ми намагалися не обмежувати себе проблемами добування хліба насущного та дивилися не лише додолу, щоб не впасти, а й іноді піднімали очі до сонця, до неба, адже поети зі своїми віршами живуть десь там, у піднебесній висоті, і приходять у цей світ змінити його на краще. От і виходить, що їхні життєві шляхи не завжди перетинаються з нашими. Тому й наші душі живуть десь при самій землі, а час ліпить їх не в готичному стилі, а розпластаними долі, а іноді й нищить зовсім, бо без душі декому жити простіше й комфортніше. Ми забуваємо, що душа — то осяйне тепло, яке може розтопити тонни крижаного холоду взаємин, що подеколи бувають між людьми, душа вічна, як любов, вона вільна, їй до снаги вирватись на волю з будь-якої в’язниці. Чого ми варті без неї?
Безмірно вдячна газеті «День», головному редактору шановній Ларисі Івшиній, Ользі Решетиловій за безцінний подарунок. Адже він такий потрібний мені, і саме тепер. Я можу читати вірші Ліни Костенко — це не просто велика радість, але безліч святкових салютів моєї душі, це молитва, яка надає мені сил, розради і натхнення!
